Добігає кінця цей швидкий і не простий рік. В Крим цього року я не потрапив, та душа все одно вимагала подорожі. Тому не дивлячись, що майже всі Атлонівці відстоювали честь клубу в Балаклеї, я (оскільки підвернувся такий шанс) помчав у мандрівку зі знайомими, і не зовсім знайомими людьми.

Головний критерій даного  походу – україномовність, безалкогольність, безтютюновість та цензурність у висловах.   Чесно кажучи, останнє під кінець дня ледве трималося в мені)))))

За кілька днів до заходу було проведено збори з роздаванням кумедних рейдерів і встановленням суворих правил типу «я командир групи і всі мене слухаються, а якщо ні, то краще не йдіть».

Глянувши на список, у мене виникло зовсім природне запитання: « А ми шо, кожен сам собі готувати будемо?». Мене втішили, що це все до купи складеться і буде щастя. Не знаю, можливо, я помиляюся, але чи не краще було б зібрати гроші і купити все купою, а не по 133 грами? І аргументи з фактами в підтримку спільної купівлі  не примусили себе довго чекати та про це далі…

Командиром (організатором) походу виступив  Тарас Гнатишин. Може хтось із «тертих калачів» чув про такого спортивного туриста?

Взагалі було нас п’ятеро. Три дядьки і дві безстрашні дівчини.

Тарас Гнатишин

Дмитро Пилипець

Олександр Дубінюк

Анастасія Цюра

Катерина Тихоненко

Ну так от. Приїхав я вранці  на ст.Левада (трохи голодний і дуже сонний). Зустрів  трьох попутників і сів в електричку до Чугуєва.  Четвертої попутниці  не було, вона  запізнившись на зустріч. Правдами, не правдами доїхала сама до того ж таки Чугуєва.

Як виявилося, вона була не зовсім україномовною і наш «поводир» періодично «підтрунював»її, кажучи: «Я не розумію, що ти кажеш». За що йому від мене перше «фе».

Почіплявши на плечі рюкзаки… хоча ні, наплічники, попрямували вздовж  річки.  Восени ліс по-своєму цікавий, хоча і без зелені. І не зважаючи на те, що ми  поспішали кудись, коли йшли, та все ж таки встигли побачити частинку фауни у вигляді погризених бобрами дерев

і дохлих лисиць.

Флора була менш  лаконічною і подарувала нам купу грибів (які ми не зібрали, бо треба було бігти вперед і тільки вперед),

невелике озеро, яке заросло, якоюсь африканською травою,

заболочені ділянки (завдяки яким ми намотали не один зайвий кілометр)

Джерела. Було також кілька цікавих переправ: дерев’яний,

підвісний іржавий міст

та гребля на витоку з якої у водовороті кувиркалася жменя кимось втрачених новеньких футбольних м’ячів.

До Есхару ми дісталися, коли вже почало сіріти. І на цей момент головним завданням було дійти за місто і стати на ночівлі. Відійшовши кілометри за 3 вдовж річки, ми чомусь не стали на галявині біля водойми, а повернули вбік та подолали безглуздий кілометр (сутеніло швидко та требо було скоріше ставати), адже цей кілометр ми пройшли вранці набагато швидше. Та це друге моє «фе». Знайшовши місце для нічного відпочинку, наш бригадир розподілив між нами обов’язки: мене відіслав за дровами з однією із дівчат, а іншим двом наказав ставити намет «Товстого», яким незнаюча людина і вдень не розбереться, не кажучи вже про темряву. Постоявши кілька хвилин і подивившись на невдалі спроби встановити дану конструкцію, я заявив, що встановлю її самотужки, на що отримав відповідь від Тараса: «Треба виконувати накази. Ти йдеш по дрова, а вони встановлюють намет». А дочекавшись ще хвилин з п’ять, я не витримав знущання над моїм тимчасовим будиночком і, розігнавши всіх, встановив його за кілька хвилин.

Третє «фе» за розподілення обов’язків. І, нарешті, свята святих – готування вечері. Тут вже «фе» на «фі» стоїть и «феєм» підганяє». Я було раніше сказано, треба було взяти по 133г групи, я, оскільки не жадібний, то взяв півлітрову пляшку гречки. Хтось із дівчат виклав жменю рису, замотану пакетом, і коли чергові почали вимагати складання усіх продуктів до купи, наш «повелитель» сказав: «Сьогодні готуєте з двох комплектів, а завтра з двох інших, тому їх ви зараз не отримаєте.» - під час приготування каші (гречано-зі жмені рисової) було наказано висипати до неї рибні консерви(навіщо з нас вимагали масло, я так і не зрозумів). Коли була готова страва,  дівчинка, яка чергувала, понасипала майже кожному головну страву, почала теж їсти, на що отримала гучний докір від нашого головнокомандуючого: «Чергові їдять останні, коли обслужать інших!» - як виявилось, насипано було не всім.

Коли стали пити чай, наш професіональний турист почав вихвалятися, що марно ми взяли кружки, і що чай можна пити з миски, з якої їв. Мовляв, два в одному: і чай п’єш, і тарілку миєш. Та вибачте, я не дуже полюбляю рибний чай.

На ранок черговим призначили мне з однією дівчиною, підйом чергових був за плановий на 6, а усіх інших на 6:30.  Прокинувшись о шостій годині, я відлежувався ще хвилин 5-10, почувши крики з сусідньої палатки чергові: «Підйом!», принципово залишився ще на 5 хвилин, почувши розстібання застібки намету (з якого кричали), у мене виникла лише одна думка: «Ой, краще не йди будити мене, Тарасе, в твоїх же інтересах це».

Можливо він прочитав мої думки, можливо зробив похибку на те, що я злий дядько, а не те дівчисько, та будити все ж таки він мене не став і почав розводити багаття сам. Коли я виліз до свіжого повітря, я взяв казан і вирушив у глиб лісу шукати хоч якесь болото, щоб помити цей «посуд». Але вода виявилась настільки холодною, що я вирішив підігріти її трохи над вогнем. їжа була ще не готова. І ось вельмишановний Тарас та почав  доводити мені, що занурювання до холодної води – це ніщо і почав показувати, як треба мити казан, що мене дуже розсмішило. Адже я ж «вперше» у своєму житті мию казан. Настали довгоочікувані 6:30 і він почав будити всіх. Але, на мою думку, це було непотрібно. Попередивши 2 рази про підйом, начальник підійшов до намету, де спали дівчата, і наголосив їм, що за третім разом ми будемо витягувати їх за ноги, на що я дав знати, що ніякого «ми» не буде.

Ось чиста вода закипає і я чую наступне питання від «головного»:

—«Чому вода кипить без крупи?»

— «Та ти ж сказав вчора, що видаватимеш продукти в двох інших сьогодні.»

—«Чергові повинні були взяти продукти звечора.»

—«Що, я повинен був залізти в ваш намет та витягти у харчі силком з рюкзаку?» — на що командир розвернувся, та пішов по продукти. І ось воно диво дивне. На імпровізованому столі з’являється півлітрова пляшка рису і жменя гречки. Виявляється, якщо ввечері було б менше гонору, то їли б ми не баланду обидва рази, а один раз гречку, а другий — рис. Оскільки чергував я, то чергові вранці поїли швидше за інших))). І теоретично повинні були чекати і не чіпати чай. Звісно ж, зволікати я не став. Налив. П’ю і думаю, подивляючись на командира: «Коли ж ти мені скажеш, що я повинен пити останнім, щоб я зі спокійною душею демонстративно вилив загальний чай до канави». Знову ж таки, або він дійсно телепат, або нарешті зрозумів, що я Дуба.

За сніданком я похвастався своєю новенькою термокружкою і порадив дівчатам теж купити такий доволі зручний «дівайс». Але як виявилося (на думку провожатого і звісно ж не відкритим текстом) я  невдаха тому, що  взяв таку чашку бо «Зазвичай в поході ті хто беруть таке замість звичайного кухля, сидять і чекають доки чай охолоне, в той час коли всі вже допили по другому разу».

Поснідавши дівчата посідали біля багаття і майже позасинали пожалівшись на «невиспаність» через нічний холод.

А холодно їм таки було, не дивлячись на те, що більшу частину ночі я притискав їх до себе шоб зігріти. Ну і не міг тут Тарас не похвастатись своїм вмінням зберігати тепло і нашим не вмінням цього робити. Сказавши: «Ви не вмієте спати. От я навіть спальник розстібнув бо жарко було». Тільки існує маленьке «але». Мені також було жарко бо у мене теж теплий спальник. Виникає питання, чи доцільно було докоряти дітям тільки тому, що у них немає зимових мішків?

Навіть не знаю що було останньою краплею, та я остаточно вирішив не йти далі т таким поводирем і те що мене підтримали Анастасія та Катерина яких я обігрівав вночі здивуванням не було. Врешті решт Тарас і  Дмитро вирушили далі, а ми поспавши  ще трохи (а шо може бути краще за ранковий, ситий сон) зібралися  і вже без вчорашн6ього поспіху вирушили до Есхара і далі на Харків.

В результаті крім того, що знайшов нових друзів які як виявилося знайомі з моїми багатьма старими друзями, я отримав не оцінений досвід, що до подорожей з незнайомцями.

P.S.   Звісно, що мені не дано право ставити під сумнів професіоналізм Тараса, та все ж було кілька нюансів, які особисто мені не сподобалися.

Як мінімум те, що це (знову ж таки в моєму розумінні) був похід заради відпочинку і прогулянки на природі, а не перехід через Гімалаї, де кожна хвилина і крапля води на вагу золота (насправді виявилося, що  це марш-кидок зі всіма витікаючими). А як максимум, що покинув серед лісу групу, яку взявся вести (хоча може в цій ситуації я виявився кращим бунтарем ніж він поводирем).

Альбом походу

Comments: