В усьому винний Панов! Треба його налаяти, бо із-за нього витратив набагато більше місячної зарплати на якусь поїздку! А потім, звичайно, подякувати йому за цю поїздку і за ті спогади, що назавжди залишаться від відвідування цього чарівного краю! Крім того, із-за Панова полюбив якусь ворожу далеку країну!

А почалося з того, що Євген з’їздив минулого року на Тристар Естонія, і, приїхавши, виклав такий солодкий звіт на сайті свого клубу, що я попався на гачок одразу і остаточно. Вирішив – я там буду!

Заявившись в перших рядах за самим низьким тарифом, на початку вересня, одразу ж вирішив почати тренуватися. А оскільки залишалося ще одинадцять місяців, то, здавалося, часу ще вдосталь, і все я встигну. Вже спланував собі безліч тренувань в басейні і на вело, і лише бігати почав по-справжньому. Добре, що є такий в Києві раннінг клаб, в якому зміг регулярно займатися з однодумцями. Минали місяці, наступила весна. Бігати став майже кожного дня, і почав трохи приходити до тями (після п’яти років перерви в тренуваннях це було не легко!), а от плавати і виїжджати на велі так і не почав. Все здавалося, що ще багато часу – встигну! Звичайно, є і об’єктивні причини, як то нестача часу. Робота, сім’я, сон, дорога з дому до роботи і назад (витрачаю в середньому три години на день на транспорт) – і на тренування нічого не залишається.

Нарешті прийшло літо. Спеціально погодився їхати на велі в команді з одноклубниками в естафеті на Слов’янський Хвилі для того, щоб відчути, що таке дев’яноста км верхи! До Хвилі встиг зробити чотири виїзди з загальним об’ємом сто шістдесят кілометрів. Тож, в естафеті їхав непідготовленим, але терпів до останнього. Проїхавши дев’яноста кілометрів, з судомами і повністю виснажений сповз на асфальт. Не готовий! А плавати так і не почав!

Швидко минали дні. Турботи з гірським бігом, іншими біговими змаганнями та збиранням документів на візу – не давали можливості ані плавати, ані кататися. Щоправда, бігав регулярно. І ось день від’їзду до Естонії! Підсумовуючи цей майже рік, що минув від реєстрації на змагання, можна сказати, що нічого із запланованого не виконав! Плавати геть не починав (ті пару запливів у Дніпрі на пікніках з друзями і Клубом важко назвати тренуваннями), після Хвилі зробив ще лише три велотренування. Геть непідготовленим їду на свій перший триатлон! При цьому кожний день від жінки вислуховуєш, мовляв, де ти вештаєшся, постійно тільки тренуєшся, вдома не буваєш!

З такими невеселими думками про неготовність вилітаємо в Таллінн. Звичайно, в душі сподіваюся, що якось допливу і доїду, ну, а те що потім добіжу – це вже без питань!

…

Квитки на літак брав в грудні минулого року. Естоніан ейр якраз продавали тоді квитки за мінімальною ціною. Тож, переліт вийшов майже по ціні поїздки автобусом. Але, вважаю, краще летіти півтори години, ніж їхати добу!

Ще до аеропорту відчув, що триатлон – це нелегкий вид спорту! Вперше в житті тягнув на змагання велосипед. Якщо в Переяслав мого коня завезли, то тут я спакував його в величезну картонну коробку, яку тягнув в прямому смислі на горбу. На реєстрації в аеропорту з точністю до ста грам вгадав вагу коробки – треба було побитися об заклад з Оленою! П’ятнадцять кіло і одна десята.

Швидкий переліт – і ми по той бік Шенгенської зони!

Люблю подорожувати, розглядаю все у віконечко, мов дитина. В аеропорту швиденько отримуємо коробку з велом, яка є негабаритним багажем і видається першою! Йдемо на зупинку автобусу. Автобуси по розкладу – і хвилина в хвилину наш відправляється до міста. З пасажирів – лише ми вдвох і наша коробка. Все ж автобус сумлінно їде по своєму маршруту через усе місто, проїжджаючи мимо всіх готелів. Великий кільцевий маршрут, приблизно хвилин сорок довжиною. Наша зупинка в кінці кільця (назад до аеропорту цим маршрутом їхати менше десяти хвилин), тож поїздка була наче ексклюзивна екскурсія для двох старим містом, портом, вокзалом, всіма готелями… Побачили все, і вийшли з порожнього автобусу!

Одразу ж переодяглися – і в центр міста! Старий Таллінн причаровує!

Такої краси я не очікував побачити! З першого погляду закохався в ці вузенькі вулички, наче іграшкові будиночки, стіни фортеці.

Сам Таллінн невеличкий – можна пройти з одного кінця в інший за якусь годину, центр міста – взагалі маленький клаптик. Але парадокс: сам центр Таллінну не пройдеш ані за годину, ані за день! Тут просто безліч маленьких переплітаючих одна другу вуличок, по яким можна гуляти годинами.

Крім того, на кожній вуличці стільки цікавих будинків, споруд, пам’ятників, магазинчиків, ресторанів та кав’ярень, що швидко просто неможливо рухатися. Вся ця краса розрахована лише на туристів, яких доволі багато!

І все одно, на вулицях малолюдно і чисто – так приємно йти не в натовпі, як, наприклад, по Хрещатику! З багатьох оглядових майданчиків відкриваються чудові краєвиди на старий Таллінн, на нове місто, на порт, гавань та Балтійське море!

А скільки в порту величезних красивих паромів! Один за одним вони прибувають в порт, і швидко відправляються назад. Така інтенсивність руху, наче то не великі кораблі до Хельсінкі та Стокгольму, а київські маршрутки на Білу Церкву!

Фіни їздять до Естонії, як ми ходимо пару раз на тиждень в супермаркет. Обов’язково зайдемо на зворотному шляху в порт – роздивимося! Взагалі, в Таллінні все нагадує про море: назви готелів та вулиць, меню страв в ресторанах, різноманітні скульптури на морську тематику, повсюди на бігбордах реклама рейсів в Європу на пароплавах тощо. Більше того, в кожному парку зустрічаєш ненажерливих морських чайок, які постійно ганяють голубів в пошуках поживи. Чайки нахабні та жирні!

Завершили вечір вечерею в одному з маленьких ресторанчиків. Єдине, що погано – це місцеві ціні. На таку суму в київських ресторанах можна було б цілий день посидіти!

Власне, подальше перебування в Естонії тільки закріпило враження. Все дуже дорого – по-європейськи, навіть в їхніх супермаркетах дорожче, ніж у нас. Красиво, якісно, але дорого. Єдине, що реально дешевше – риба. Будь-яка і на будь-який смак, але вся свіжа і недорога. Тож, харчувалися в подальшому як естонські бідняки – переважно червоною рибою.

…

З самого ранку єдиним щоденним прямим автобусом вирушаємо до Отепя. Всі інші варіанти – з пересадкою у Тарту. Прямуємо через всю Естонію, яка менше за розміром, аніж дві Київських області. Двісті двадцять кілометрів – і ми з крайньої естонської півночі попали майже до південного кордону країни. Дорогою видно нескінченні ліси і акуратні рівні поля, ліси і поля. Зрідка можна побачити якесь селище – на відміну від України дороги тут будують за європейським зразком, оминаючи міста і села. І якість доріг європейська. Нема звичних нам ям, автобус не хитає з одного боку на другий. Нецікаво, бо не трясе, і починаєш засипати.

Отепя зустрічає сонечком. Придбавши карту міста, вирушаємо на пошуки свого готелю – Маргус центру. Мальовничий куточок Естонії, але краєвидами милується лише Олена, оскільки я працюю: тягну коробку з велосипедом.

Отепя – спортивне містечко: повсюди лижеролери, велосипедисти, бігуни. Багато українських спортсменів приїжджають сюди на збори. Підтвердженням тому – машина Федерації лижного спорту України, що мчить лісовою дорогою в бік нашого готелю. Водій, побачивши мою жовто-блакитну екіпіровку та надписи «Ukraine» на одежі, пригальмував, уважно роздивився, але чомусь підвезти не здогадався запропонувати. І, вже підходячи до готелю, коли коробка з велосипедом стала неймовірно важкою («Навіщо я сюди поперся?!»), нас наздогнав якийсь незнайомий крутий велосипедист в розділочному шоломі. Коли ж він зняв окуляри, нарешті впізнали нашого відомого земляка – Андрія Ястребова!

Швидко селимося, збираю велосипед – і одразу ж до озера Пухаярве, на якому відбуватимуться всі спортивні події. Виходимо на берег чудового озера, і не стримуємося, щоб не поплавати! Це моє лише третє чи четверте перебування у воді за цей рік! Плисти важко, і після двохсот метрів стомлююся. Що ж, якось треба проплисти кілометр, буде не легко!

Після того йдемо до наметового містечка, де реєструюся і отримую пречудовий рюкзак з логотипами, і пакет учасника.

В містечку попадаємо на справжнє експо, де очі розбігаються! Купа різноманітних товарів, що так прикрашають життя спортсменів. Неможливо пройти мимо, нічого не придбавши – настільки все гарно!

Придивився естонський костюм – супер і матеріал, і колір. Але ціна в двісті європейських рублів налякала. Все ж залишив трохи грошей, придбавши дешевші речі з надписом «Естонія».

Підтягнулися хохли. Задоволені і з посмішками на обличчях.

На цей раз український внесок в Тристар Естонія складав чоловік десять. Ще мало, але то вже не одиниці, а ціла команда!

Набалакавшись з друзями, почувши останні новини, і побачивши старт благодійного забігу, вирушаємо додому.

Оскільки в Естонії в цей період темніє пізніше, хочу встигнути ще покататися на велосипеді, адже, як і плавання, вело не тренував, то хоч в передостанній день спробую, що то таке!

Не встиг проїхати півкілометра, як одразу ж пробився. На рівному місці на гладенькому асфальті! Звичайно, краще пробитися до старту, аніж під час змагань. Але невтішна пропорція одразу зіпсувала настрій: проїхав 500 метрів – пробився 1 раз, треба проїхати 100 000 метрів – проб’юся «Х» раз. Сумно вираховуючи значення «Х», починаю міняти камеру. Оскільки я велосипедист ще той, процес зміни затягує. Гадаю, на змаганнях втратив би хвилин десять мінімум. І, вже майже закінчуючи вимушений піт-стоп, почув улюлюкання та дикий регіт.

Ба, цього мені не вистачало: якимось дивом в цьому місці (далеко від їхнього житла) в цей час (пройшло вже три години після старту пробігу) опинилися три до болі знайомих тристарівця. Краще б я виїхав на півгодини пізніше! Друзі-хохли можуть підбадьорити, і вже здалеку почув сміх та жарти типу, що Щербанівський з собою скло з України привіз, щоб пробитися на цих рівнесеньких, як стіл, дорогах. Підійшовши, хлопці починають з задоволенням фотографувати мене, наче дивину, і наперебій дають поради, як треба краще робити, і як краще їздити взагалі! Коли ж спитав хлопців за ремкомплект або запаску, то, як справжні друзі, відповіли, що в них нічого такого немає, але порадили пошукати веломагазин «десь там, в центрі міста». Але все погане, як і гарне, врешті-решт, закінчується, і я лечу подалі від щасливих друзів (скільки емоцій подарувала їм зустріч з таким мішком!).

Швидко темніло, треба розвертатися додому, але цікаві сюрпризи від першої поїздки на цьому не закінчилися.

Прямуючи трасою першого велокола, помічаю, що Естонія – це зовсім не рівнинна країна, як я мав до того уявлення. Не вірив своїм очам, рушилися всі мої стереотипи. Траса йшла зигзагами та серпантином – вгору та вниз, знову вгору-вниз. Де-не-де перепади сягали п’ятидесяти метрів (здавалося й більше!). Тому, проїхавши в сутінках дванадцять кілометрів, вже з незвички відчув, що втомився. Знову склав пропорцію: проїхав 12 км – втомився на 90 відсотків, проїду 100 км – втомлюся на «Х» відсотків. Перспективи ніякої!

Але запам’ятався вечір ще тим, що з однієї з гірок комп’ютер зафіксував рекорд максимальної швидкості – прошу голосно не сміятися! – 57,5 км. Звичайно, хтось розганяється так на рівнині, але я так швидко ще не їздив взагалі!

Номерки, чіп, рекламні проспекти, суперовий рюкзачок – все це ще довго роздивлявся ввечері, одним оком дивлячись Олімпіаду по естонському каналу. Скуштували не менш суперову штуку – Vana Tallinn («Старий Таллінн», по 100 грам вистачає, раджу!) – і репортаж естонською став сприйматися значно цікавіше!

…

Зранку вийшли на екскурсію містом.

Чудове маленьке містечко – за нашими мірками взагалі село – але тут є на що подивитися! Церкви, розвалини старовинного замку, ратуша, величезний спортивний центр, енергетичний стовп…

І взагалі, всі будиночки виглядають красиво, привітно. Газони підстрижені, всюди квіти, дихається напрочуд легко.

Естонія подобалась нам все більше і більше!

Нагулялися гарно, знайшовши наприкінці веломагазин (запаска все ще була актуальна), і купили в супермаркеті харчів для бідноти: червоної риби та Vana Tallinn.

Після обіду повторив вчорашні тренування: проїхав на велосипеді і поплавав в Пухаярве. На велодистанції нічого цікавого сьогодні не сталося: я не пробився, і тому не попалися задоволені українці. Проїхав двадцятку, при цьому зустрівши неймовірну кількість велогонів – мабуть, за все життя в Києві стільки не бачив.

Оскільки на озері вже встановили буї, то засік, за який час проплив п’ятсот метрів – трохи більше тринадцяти хвилин. Прикинув, що завтра зможу виплисти з півгодини, якщо не завадить судома. Жінка ж сперечається і каже, що я не випливу з сорокахвилинного ліміту! І додає, мовляв, я взагалі не зможу добратися до фінішу. «Ти ж взагалі не тренувався»!!! Здивованими очима дивлюся на Олену і навіть не можу нічого відповісти. Здається мені, що в Києві лунали зовсім інші звинувачення, а саме, що я лише і роблю, що тренуюся! Подякував жінці за підтримку і віру в мене, а сам ще більше по-спортивному розлютився.

Закінчився вечір паста-паті. Не тільки з різноманітними макаронами, а ще й з якимось салатом та хлібом.

…

На сніданок – шведський стіл – я з превеликим жалем беру кашу. Нехай то і називається мюслі, все одно по суті то каша. Погляд зупиняється на червоній рибі, нарізках, тістечках, але мушу в цей день поснідати правильно. З’їв багато хліба з сіллю. Сіль сьогодні організму знадобиться.

Легко кочу заздалегідь до місця старту, одним з перших реєструю вел в транзитці, і сідаю на лавочку на березі озера, очікуючи на початок свята. Сонечко пригріває, краєвид чудовий – і настрій відповідний!

Атлетів стає все більше, всі навколо активно розминаються, розтягуються, роблять масаж. Я ж продовжую грітися на сонечку, і споглядати на дійство збоку – нібито дивлюся кіно, наче це все відбувається не зі мною.

Українці питають, чи я не передумав стартувати і запрошують трохи розім’ятися. Але ж я мішок, слабкому розминка не потрібна. Моє завдання – просто фінішувати, зробити триатлон, як тренування. А хто ж робить розминку, наприклад, перед довгим кросом?! Ба, більше того: намагаюся робити менше рухів, щоб зберегти більше енергії, яка ще знадобиться на наступні п’ять годин.

Наші хлопці натягнуто жартують, намагаючись розслабити м’язи зосереджених облич – одразу видно, що хвилюються. На відміну від мене. Чого б я хвилювався перед тренуванням? Євген пропонує мені окуляри, але Тристар – не час для експериментів. Оскільки ніколи не плавав з окулярами, то вони будуть тільки заважати. Тут є інша проблема: як одягати цю кляту червону плавальну шапочку з лого Тристар?! В шапочці теж ніколи не плавав!

Стартова зона вся чорна від шкіри тристарівців. Таке скупчення чорношкірих атлетів бачу вперше!

Без гідрокостюмів, таких мішків як я, пару десятків чоловік, не більше. За якихось три хвилини спромігся натягнути шапочку, яка сильно здавила голову. Тим часом дали старт, чорні шкірки ламанулися до води! Я ж перечекав, поки всі вже відпливли, і неквапливо крайнім увійшов в озеро. Ще не вистачало, щоб такий мішок попав в м’ясорубку. Отримати ногою по голові, коли я і так ледве тримаюся на воді, зовсім не кортіло! Пливу собі кролем, і ніяк не можу переключитися думками від шапочки: здається, що вона стискає голову все дужче і дужче! Хто її придумав?! Втомившись, перевертаюсь на спину і виявляю цікаву річ: поруч зі мною пливе волонтер на байдарці і пильно вдивляється в моє обличчя. Дуже смішно! Так ми пливемо якийсь час поруч і дивимося один на одного. Вочевидь, він пливе з останнім, і спостерігає, коли ж я почну тонути, і коли вже треба витягати тіло. Переключаюся на брас, орієнтуючись в просторі. Ще плисти й плисти! До першого повороту обходжу пару пловців, залишаючи на них байдарочника-прибиральника. Мішки починають сипатися, і, хоч сам втомлений, до половини дистанції потихеньку обходжу ще з десяток червоних шапочок. Пливу то кролем, то на спині. Між цими двома стилями – брасом: тільки брасом для мене реально скорегувати курс і визначити відстані. Ще до половини дистанції мене прошивають з десяток білих шапочок – естафетчики наздогнали і перегнали. Хоча, реально, на другому повороті була не половина дистанції, а більше: трохи криво поставлені буйки, не квадратом. До третього буя спеціально відпливаю в сторону від прямого курсу, пропускаючи естафетчиків, щоб не отримати по голові й від них. Найважча частина дистанції: так багато цього року я ще не плавав! Вже відчуваю конкретну втому в м’язах, і намагаюся не робити різких рухів, щоб не спіймати судому. Кролем вже плисти не можу – задихаюся під водою. Тому пливу спина – брас – спина. Фінішна пряма двісті п’ятдесят метрів! Сил вже немає, дихаю, наче після сходження на Ельбрус, і пливу вже спина – брас – по-жаб’ячи – по-собачому – як можу! Головне, щоб не по-сокирячому, бо навіть і байдарочників поблизу немає. Нарешті доплив, і, стомлений наче після марафону, викидаю тіло на берег. Двадцять дев’ять хвилин з копійками – вгадав свій час точно – тицяю годинником тим, хто не вірив, що я вложуся в ліміт! За півгодини проплив свій річний плавальний об’єм.

Не поспішаючи заходжу до транзитки, де розвішано пакети з речами. Пакетів залишилось обмаль, і висять вони поодиноко, тож, проблем в пошуку мого у волонтерів не було. Є намети для переодягання – гарна річ, якої не вистачає на СХ! Велосипедів теж залишилося мало – не було з чого вибирати – взяв свій. Кочу до кінця транзитки, і намагаюся на нього залізти, перетнувши лінію кордону зони. І тут… Нестача велодосвіду призвела до ганебного становища.Штовхнув вел вперед, сів на нього, але не можу замкнути велотуфлю, ніяк не попаду в кріплення!

Миттєво намагаюся прокрутити педаль п’ятою, шалено шукаю другою ногою кріплення на іншій педалі – і знову не можу затиснути!

Закони тертя ніхто не відміняв, і велосипед зупиняється. Соромно, але я ганебно встаю ногою на асфальт. Багато вболівальників, яким до того було байдуже, що то за наступний мішок вирушає в дорогу, тепер зацікавлено починають дивитися в мій бік. Після другої невдалої спроби, на мене вже дивляться з подивом ВСІ люди поруч! Соромно, і я стаю червонішим за власну футболку. Тож, концентруючись, з енного разу, з матом-перематом сідаю і закріпляюся на велі! Так, з таким початком гарного кінця не варто очікувати!

Від сорому і поганих думок допомагає відійти перша гірка через півкілометра після старту – працюєш на повну! Всі ці гірки на перших шести кілометрах не дали відпочити після плавання, і лише в середині першого кола трохи попустило, м’язи розслабилися, почув легкість. І одразу поїхав швидше.

Що попереду, що позаду їхали спортсмени приблизно одного зі мною рівня – мішки. Всі виплили серед останніх, і їдемо серед останніх. Тож, сили рівні, і особливо ніхто нікого не обганяє. Єдине, що з подивом помічаю: на всіх підйомах я значно наближуюся до попереду їдучих, а багатьох і обганяю. Хоча вгору їду важко, і здається, що черепашачим темпом, але, видко, суперникам ще важче!

Зате вниз і по рівнині вони котять значно швидше, і статус-кво відновляється. Побачивши, що це трапляється на кожному підйомі, зробив висновок, що все-ж-таки тренування з бігу вгору допомагають і їхати вгору на велосипеді, чого ніяк не очікував! Цікаве зауваження спеціально на замітку для Костянтина Божко.

На відміну від Хвилі, на трасі повно вболівальників. Крім завзятих волонтерів, вийшли якісь селяни, відпочиваючи цілими сім’ями вздовж траси триатлону. Розставили поруч дороги розкладні столи, поставили наїдки, і сіли наче перед екраном телевізорів спостерігати за нами! Всі голосно улюлюкають, дудять, підбадьорюють естонською. Якась естонка грала на волинці. Розважають також поліцейські-мотоциклісти, цілий взвод яких (чи то естонська рота така!) ганяє туди-сюди, обмежуючи рух автомобілів. Ось обганяє наче вітер один мотоцикліст, другий, третій…стоп! З подивом бачу, що третій – то велосипедист, а не мотоцикліст. Але летить він з тою самою швидкістю і майже з тим самим звуком – дискові колеса допомагають. Намагаюся тримати середню швидкість 28-29, але, побачивши таке, зрозумів, що я просто стою. Проїхало досить багато велогонів, аж поки почув знайомий голос і підбадьорення від Ястребова. Він їхав лише в другому десятку спортсменів.

А от чого не вистачає, то це пунктів харчування. Їх на сто кілометрів лише два! (Тут перевага за Слов’янською Хвилею, де попити водичку можна три рази на коло!) Води конче не вистачає, їду з думками про усілякі напої, яки б залюбки зараз видудлив – від простої води до темного пива, ба навіть квасу, який не люблю! Після довгого підйому на початку другого кола доїжджаю нарешті до пункту харчування, і зупиняюся. Двохвилинна перерва. Я ж не професіонал, щоб виривати у волонтерів фляги на ходу! Спочатку гарно напиваюся, потім заповнюю свою флягу, потім напиваюся під зав’язку ще – і починаю їхати. На цей раз попадаю велотуфлею в кріплення одразу! Бережу дорогоцінну єдину пляшку з водою до середини кола, потім починаю потрохи пити. Це вже після гонки хохли розсміялися, що в мене один тримач для фляги, і що сам винен, що не зміг взяти дві фляги з водою. Після гонки, звичайно, ця порада дуже цінна!

Друге коло пролетіло швидко і непомітно, якось навіть весело. Погода тепла, природа гарна – що ще треба для прогулянки, щоб подихати свіжим повітрям?! А от третє коло пішло важче. Після великого підйому на початку кола, де вже не було вболівальників – всі потягнулися до фінішу, знову зупиняюся на пункті харчування і повторюю ритуал з водою. Але якщо п’єш воду, то вона якось повинна і виходити, причому необов’язково з потом через пори. Тому на середині кола припекло в туалет, але от засада: на трасі купа вболівальників і спортсменів, а ховатися в лісі – далеко, і шкода часу. Знов-ж-таки, я не професіонал. Ті справляються з цією проблемою на ходу, деякі, по розповідям, не знімаючи шорти. Я ж аматор, і мені ці вершини майстерності не підкоряються, тож, терплю щосили, аж очі на лоб. В кінці вимушено прискорююсь, обганяючи декілька велосипедистів. Залітаю в транзитку, ставлю вел, і, не знімаючи шолому – в кабінку біотуалету. Ще один плюс на відміну від СХ – біотуалети в транзитці. Професіоналам вони не потрібні, а от деяких любителів-мішків можуть врятувати.

Потім беру пакет з біговою одежею, переодягаюсь в суху майку, перекріплюю булавками номер з вело футболки на бігову, одягаю кросівки. Резинку на номер не захотів брати по тій самій причині, що і окуляри для плавання: ніколи з нею не бігав і не їздив, а експериментувати під час змагань не хотілося. Тож, завершивши всі справи, вирушаю на трасу бігу. Перехід важкий, хоч я довго відпочивав в транзитці. Біжу по 5:30 кілометр, але дуже важко, дихаю, наче паровоз! Розмітка через кожний кілометр – прикольно, на СХ і цього не вистачає. З задоволенням слідкую за темпом. Другий кілометр знову 5:30. За біговими мірками – стою! Але, на мій подив, починаю когось обганяти! І вже після чергового обгону, бачачи страждання на обличчі триатлетів, розумію, що мені не так важко і біжиться! Згадую, що біг – це мій рідний вид, і, коли на горизонті з’являються чергові жертви, вже починаю прискорюватися. З’являється відчуття ейфорії, і додатковий адреналін робить біг ще легшим.

Біжу в темпі п’ять хвилин на кілометр, але спокійно обганяю всіх велосипедистів, які зараз, без свого коня, йдуть пішки, або ледве-ледве рухаються підтюпцем. Пункти харчування оминаю, оскільки біля них всі триатлети зупиняються надовго, створюючи натовп. Вони п’ють, вмиваються, обливаються, а я в цей час їх обганяю! Приблизно посередині траси підйом вгору метрів на чотириста з перепадом до двадцяти метрів по вертикалі. Тут вже йдуть пішки всі, а я показово прискорююся, і залітаю вмить нагору! Це моя стихія, десь же ж я повинен «відірватися»! З кожним кілометром все більше прискорювався. Впевнено біг з п’яти хвилин. Прийшов мій зоряний час!

Обганяв атлетів і зліва, і справа. По одному, і купками. З посмішкою і «на одній лівій»!

«І тут Остапа понесло!» Понесло швидко, жорстко, нереально. Я був ненаситним, і жадав ще крові триатлетів! Зрозумівши, що сил ще залишилося багато, «піднявся на стопу» і почав працювати руками. Залетів на невеликий підйом, побачив позначку 9 км, подивився на годинник і… ще прискорився! Мимо продовжували стояти бігуни. Лечу вниз, залишається півкілометра. Попереду трусить купка тристарівців, які з острахом і великим подивом («Де ж ти раніше був?!») озираються і розступаються, щоб пропустити якогось мішка. Зоряний час, відчуваю себе ракетою, що летить стрімко і пробиває всі перепони! Триста метрів, двісті, поворот на фінішну пряму! Довгоочікувана мить! Легко лечу над зеленою травичкою, але весь урочистий момент псує відсутність спортсменів на фінішній прямій, яких я хотів красиво обігнати перед самим фінішем. Але ще більша прикрість – це десятихвилинна квіткова церемонія, яка випала саме на час мого фінішу. Тож, я не тільки не спіймав жодного погляду і оплесків глядачів, а й штатний фотограф не змогла сфотографувати ту мить, коли я, переможно здійнявши руки вгору, ступив у фінішний створ.

Останній кілометр пробіг за чотири хвилини п’ятнадцять секунд. Після ста десяти кілометрів роботи досить непогано. Задоволений тим, що подолав дистанцію; навіть, задоволений результатом, хоча з п’яти годин можна було впертися! Незадоволений тим, що бігова дистанція маленька! Не дали мені розгулятися! Може, десятку забагато, але кілометрів п’ять пробіг би ще з неймовірним захопленням, і «зробив» би ще з пару десятків велогонів! На відміну від інших українців, їсти не хотів (вдома мене годують гарно), тільки пив, пив, пив… Не вистачало пива, щоб розслабитися!

Переваги чіпової системи: одразу отримав диплом з усіма проміжними результатами.

Плавання – 29:38, Т1- 6:18,

Вело – 3:37:47, Т2 – 7:31,

Біг – 48:58.

Загальний час – 5:10:10.

В тому самому наметі дівчата видавали футболки фінішерам. Подивившись на мій номер, на якому зазначено розмір «L», за секунду отримав футболку цього розміру. На всі мої вмовляння і благання видати мені футболку «М», отримав жорстку відмову. Доводи, що я реєструвався рік тому, і після того схуд на сім кілограм, ніяк не подіяли на волонтерів: «У Вас на номері стоїть літера «L»! У нас все чітко розраховано!» Сам винен – носи тепер те, на що подавав заявку!

Одним з перших забрав з транзитки велосипед, подякував йому за гарну гонку, сфотографувався на фоні Святого озера вже з медалькою – і покотив додому.

Величезна металева медаль! Щоправда, не вказано рік проведення змагання, але все одно дуже гарна!

Ще три кілометри з гірками до готелю – «наївся» від тренування остаточно! І, лише вставши під гарячий душ, зрозумів, що щастя на Світі є! Одразу навалилася втома, хотілося лягти і розслабитися. Сто грам Vana Tallinn дали прийти до тями, поставивши на ноги.

…

Церемонію нагородження майже не побачив, оскільки стояв в черзі за шматком хліба, тобто, до намету з їжею.

А не стояти за їжею вже не міг, оскільки нарешті прийшов голод, що я «аж на очі не бачив»! Розчарувала відсутність алкогольного пива – довелося дудлити безалкогольне, але коли почався виступ місцевої рок-групи, ми вже стільки випили того безалкогольного, що і воно «вставляло»! Як би там не було, але сидячи на лавочці, почав дрімати під важку музику. На відміну від мене, маленькі дітлахи п’яти-шести років були сповнені енергії і гралися перед самим носом музикантів, скочуючись з помосту по імпровізованій гірці. Коротше, звук рок-концерту нікого не напружував: ані сплячих спортсменів, ані маленьких дітей. Ястребов зізнався, що теж почав дрімати. (А може, музики так грали?!) Врешті-решт, повний енергії до подальших гульок Євген – ось хто філонив на дистанції – не зміг вмовити нас прокинутися і залишитися ще. Розпрощались з земляками, і пішли в готель допивати Vana Tallinn на честь вдалого завершення дистанції!

Висновок: Тристар Естонія – дуже вдале поєднання якості та комфорту, свята та спорту на дивовижній трасі! Крім того, тут вдале географічне розташування і можливість добратися до місця старту різними способами різними видами транспорту з усіх куточків східної Європи. Я задоволений, що подолав дистанцію, ще більше задоволений, що побачив бездоганну організацію гарного триатлону. Нам ще вчитися і зростати є куди! Дистанція 1+100+10 – нескладна, і підкоряється навіть мішкам, які до того мало тренувалися! Тож, можна сміливо рекомендувати Тристар всім, хто хоч трохи займається спортом.

…

День від’їзду. Все сплановано заздалегідь, розклад руху автобусів з’ясовано завчасно. Розраховуємо швидко добратися до Таллінна, щоб присвятити цілий день прогулянці цим дивовижним містом.

Але щось пішло з самого початку не так! В 7:00, повністю зібравши речі, йдемо на сніданок. Розчарування перше: в понеділок сніданок в готелі не о сьомій, а о восьмій! Дуже гарно! Марно втрачаємо годину, а тим часом зручний автобус до Тарту тікає! «Відриваємося» за затримку на сніданку, поїдаючи тарілки з червоною рибою, салатами, нарізкою та тістечками! Змагання минули – тепер ніякої каші! О 8:30 , за сорок п’ять хвилин до відправлення чергового автобусу, висуваємося з готелю. Небо, до того похмуре, стає ще темнішим, і одразу по нашому виході починає крапати дощик! Дуже вчасно! Тягну на горбу коробку з велом, яка стала важча по дорозі назад на три кілограми, а дощик поливає цю картонну коробку, загрожуючи намочити і розвалити її! Починаю прискорюватися і йти без зупинок. Два кілометри до автостанції долаємо за двадцять хвилин. Коробка ціла, а в мене пульс 180!

Без пригод доїхали до Тарту, де на вокзалі дізнаємося про цікавий розклад автобусів на Таллінн. П’ятнадцять хвилин тому один автобус від’їхав (згадали про затриманий сніданок), відтепер півтори години перерва, а надалі три автобуси через кожні п’ятнадцять хвилин! Сьогодні «везе»: втрачаємо ще півтори години прогулянки столичними вуличками! Після чергового разу «везіння» Олена підсумовує, що все сьогодні не так, бо хтось мене згадує на Батьківщині!

Експрес відходить рівно о 11:00 (за графіком), і мчить до Таллінну досить швидко. В експресі зручно: широкі крісла, підлокітники, підігрів. Тож, після холодної вулиці зігріваємося і роздягаємося. Речі зручно кладемо в велику сітку, закріплену на передньому сидінні. Спочатку вирішили їхати до кінця, але, дізнавшись, що автобус заїжджає до аеропорту, передумали. З’явилася ідея вийти в аеропорту та здати до завтра велосипед в камеру схову, щоб не тягати до, а потім з готелю. Так і зробили. В аеропорту, вже витягнувши велосипеда, проводивши очима автобус, щось закралося до душі. Якась погана думка. Над аеропортом хмари, дощик, навіть не дощик, а така собі мжичка, і я стою в футболці! Йо-ма-йо! Згадав: забув збірнецьку олімпійку, яку зняв при вході в автобус!!! Мішок! Ні, не мішок, а чайник! І їде ця синя олімпійка он в тому біло-синьому автобусі, що зробивши велике коло навколо паркінгу аеропорту, виїхав на шосе до міста. А в кишенях олімпійки їдуть всі наші готівкові гроші! Як кувалдою по голові! За два кілометри автобус розвантажиться на станції, і поїде собі в парк… або в інше місто! Лечу через паркінг до шосе, намагаюсь голосувати і зупинити будь-який транспортний засіб. Звичайно, естонці ж не порушують правила, тому ніхто на шосе не зупиняється. Біжу назад до аеропорту, і – на кінець-то повернулася удача – зупиняю таксі. «Швидко-швидко до автостанції!!! Бо нема чим платити!» Таксист попався нормальний і ще російськомовний – повезло – зрозумів! Відчувши ситуацію, без питань мчить до міста, але вже на півдороги починає розпитувати. Коли ж дізнався причину мого стану, взагалі розвеселився і почав розповідати анекдоти. «А в мене був такий випадок: віз зранку п’яних фінів в порт, вже паром відправляється, а вони згадують, що забули паспорти в готелі!.. А ще був випадок, як один українець…» На мою репліку, що я теж українець, він зареготів! В такому веселому гуморі доїхали до шлагбаума автостанції, за сто метрів від якого вже розвантажувався мій експрес. Так швидко сто метрів я давно не бігав – Усейн Болт відпочиває! Влетів в автобус – і заново народився – олімпійка була на місці! Гора з плеч, холодний піт на лобі, вся футболка мокра. Адреналін ледве не тече по мені. З легкістю сєрни долаю відстань назад до таксі, де мене чекають сміх та нові історії про забувак. П’ять з половиною євро по лічильнику за п’ять хвилин поїздки і нова історія про хохла – таксист явно не в збитках! В аеропорту під вже гарним дощем зустрічає Олена: «Точно тебе хтось в Києві згадує незлим тихим словом!» Що ж, виявилася права на сто відсотків!!!

В аеропорту шукаємо, куди можна приткнути мою коробку. Але сьогодні не мій день: тут лише автоматичні камери схову, найбільша з яких може вмістити багаж метрової довжини. Навіть не приміряв туди коробку, на якій чітко написано: 136*70*20. Їдемо через все місто до готелю, знову з коробкою.

Голова кругом, тож, по поселенні випиваю пиво – не легшає! Як і планували, йдемо гуляти, хоч і капає дощик. Але погуляли вже спокійно, повільно і душевно. Центр Таллінна не розташовує до поспіху! Зайшли в Бістро біля вокзалу, в якому залишили суму, на яку в Києві посиділи б в ресторані. Ще більше переконалися, що на вечерю треба скуплятися в супермаркеті! Поблукавши по центру, вирушаємо в бік порту – так хочеться побачити пароми і море! «Везе» як завжди – паром відходить на десять хвилин раніше. Тож бачимо лише корму – мчить з гавані на повну! Вже вечір, а основна інтенсивність руху в порту – зранку та вдень. Наступний паром через пару годин, тож ідемо гуляти далі. На вдачу кидаємо монетки в море. Ідемо шукати супермаркети. В районі порту на карті позначено три супермаркети. Йдемо до найближчого. Але то цікавий супермаркет: працює до 19:00!!! Перед нашим носом, о 18:45, всі співробітники швиденько закривають вітрини, каси, збираються так хутко, наче по тривозі на війну! В шоці від такого прийому, шукаємо наступний супермаркет, який виявляється звичайним магазинчиком з тими ще цінами! Гадаю, розраховано на близькість до порту і фінів, які вертаються додому. Нарешті знаходимо третій, найбільший супермаркет, який працює до 23:00 (жоден не працює цілодобово!). Це справжній супермаркет з рідними нам цінами. Звичайно, багато чого дорожче, але риба значно дешевша, тож, як біднота купляємо дешеву червону рибу, і вертаємося з таким уловом в готель. Пиво щось не дуже (чи ми мало випили і не встигли зрозуміти?!), тож після пари пляшок запиваємо незрівнянним Vana Tallinn, який не підводить.

…

День відльоту пройшов швидко і непомітно. Комфортна погода, без дощу. Транспорт за розкладом до аеропорту. А от аеропорт Таллінна запам’ятався в гарному сенсі – маленький, але цікавий, зручний та затишний. По прильоті не було часу роздивитися, а зараз є така можливість. Після реєстрації пройшли в чисту зону, звідки відкривався гарний вид на злітну смугу та перон. На пероні один за одним змінювалися літачки. Славнозвісний лоу-кост Раянейр літає до півторамільйонної Естонії, і досі не добрався до сорокап’ятимільйонної України! Цікаво було спостерігати, як в їхньому сімсотридцятьсьомому Боїнгу складається автономний трап – вперше бачу! Скупилися в дьютіку. Звичайно, основним товаром став Vana Tallinn! Вчасний зліт – і м’яка посадка… після комфортних вісімнадцяти градусів в Таллінні опинилися плюс тридцять шість в Борисполі. Ґвалт, купа народу, сміття повсюди одразу ж справляють негативне враження по прильоті. Засумував за Естонією! Окрема історія з подорожуванням з Борисполя додому з велосипедом – водії автобусів хамовиті, ніхто не хоче брати з багажем. Після сервісу в Естонії – небо і земля! Додому доїхали в поганому гуморі, і лише посидівши з близькими, і – правильно – скуштувавши Vana Tallinn, стало трохи легше. Вдома відкрив Інтернет, і дізналися нарешті, хто там мене згадував, поки я колесив по Естонії і бігав за автобусами.

Після поїздки багато чого прочитав цікавого про цю країну в Інтернеті, почав цікавитися естонськими спортсменами. Гарна країна! Якесь тепле відчуття надихає, коли бачу естонський прапор – став трохи рідніше. Якщо можна так висловитися до ворожого триколору. Естонія кличе повернутися!

…

От тепер я сиджу на роботі в трохи завеликій футболці з логотипом Тристар, п’ю гарячий чай з колоритної кружечки з ведмедиком Отепя, і згадую добрим словом чарівні дні в Естонії!

Що ж, порада всім і кожному: буде шанс – їдьте в Естонію! Порада друга: якщо їдете в Естонію, обов’язково затримайтеся на пару днів в Таллінні, інакше подорож буде неповною. Особисто я планую повернутися до цієї чудової країни, недарма ж кидав монетки в фонтанчик біля Маргус центру в Отепя та в Балтийське море в Таллінні! А скільки монеток і купюр кидав в касах супермаркетів! Отже, порада третя: їдьте в Естонію, але назбиравши достатньо грошей. Все досить дорого, тож, без грошей просто не відчуєте потрібний комфорт для відпочинку, а багато чого і не зможете побачити!

Порада крайня: заявляйтеся на триатлон Тристар Естонія – дистанція нескладна, природа чудова, враження неймовірні, відпочинок і розваги гарантовано! Змагаймося, бо ми того варті!

ТУТ трохи  фотографій

Тристар Эстония 2012 від Панова Євгена

Comments: