Перше моє знайомство з Кіпром відбулось взимку минулого року. І він одразу ж підкорив моє серце. Дочекавшись Дня народження авіакомпанії WizzAir (в цей день авіакомпанія майже дарує квитки), було важко зробити вибір на користь якоїсь країни, та все ж перевага була надана острову. Так було придбано квиточки заздалегідь, за пів року. Трохи очікування, і ось вона, чергова зустріч з Кіпром.

Минулого року я вже трохи розказувала про цей острів, тому повторюватись не буду, розкажу про нові місця та нові враження.

Розпочну з матеріального, про духовне буде потім. Річ в тім, що багато хто думає, що подорожі (особливо поїздка на острови) -  в наші часи це недоступна розкіш. Постараюсь зламати цей стереотип.

 Розкажу про те, про що раніш не писала: про гроші. Бюджет цієї поїздки склав 160 євро на двох. Крім того, ще 70 євро вдалося заробити. І так, бюджет:  90 євро на двох або 45 євро на одного.  Тривалість подорожі: 14 днів. Витрати на житло: 0 євро. Жили в палатці та у гостинних каучсерферів: англійця, турка, німців та грека. Пересувались автостопом та лише декілька разів автобусами.

Всі літаки з Києва прилітають до Ларнаки. В цьому ж місті ми провели пару днів. Аеропорт знаходиться зовсім поруч з пляжем.

Місто Айя-Напа – одне з найвідоміших курортних міст острова. Влітку тут цілодобові тусовки та неймовірна кількість туристів. Не хотіла б я опинитись тут в розпал туристичного сезону. Виявилось, що і не в сезон тут робити зовсім нічого. Вулиці пусті. Магазини зачинені. А в тих небагатьох відчинених магазинах продукти в декілька разів дорожчі, ніж в сусідній Ларнаці. Тож, не довго думаючи, змінюємо маршрут і їдемо до Паралімні, це найближче містечко, в якому є великий супермаркет. Пляж тут чудовий, а біля берега знайшовся ось такий морський житель:

Далі шлях лежав до Північної частини острову. З 1974 року, після громадянської війни, ця територія вважається окупованою турками. Кордон проходимо дуже швидко. Греки ніби ігнорують наявність кордону. Вони лише перевіряють документи. Турки ж реєструють в базі, адже вважається, що ми потрапили до іншої країни. Двадцять хвилин пішки, і ми вже в старовинному місті Фамагуста.

Знамените це місто не лише цікавими старовинними спорудами, а й своїм районом Варош. Іноді цей район називають містом-привидом або мертвою зоною. І з цим важко не погодитись. Річ в тім, що більш, ніж 40 роів тому Варош був одним з найкращих та найвідоміших курортів у всій Європі. Сюди приїжджали всі багаті та знамениті того часу. На початку 70-х цей курорт активно розвивали. На береговій лінії було побудовано більше сотні фешенебельних готелів. Говорять, що пісок сюди привозили аж з Єгипту. Дійсно, пляж вражає. Такого неймовірного кольору води мої очі ще не бачили.

Та всі крапки над «і» розставив 1974 рік. Після перевороту  всі жителі цього району були вимушені покинути цю територію. Покидали з думкою, що повернуться через декілька днів, та вже пройшло 40 років, а можливість повернутись так і не з’явилась. Турецька армія обгородила цей район високим парканом з колючим дротом. Тільки турецькі військовослужбовці та представники ООН можуть знаходитись на території.  Наразі Варош являється «розмінною монетою». Турки неодноразово пропонували повернути Варош в обмін на міжнародне визнання Турецької Республіки Північного Кіпру.

Поблизу Фамагусти знаходиться чудове старовинне місто-поселення Саламіс. Справжній рай для любителів руїн, розкопок та археології.

Наступним містом по маршруту стала Кіренія, або по-турецьки Гірне. Приїхавши вже підвечір і трохи прогулявшись нічним містом, вже настав час шукати місце для ночівлі. Як же ж хотілось поставити намет на узбережжі моря. Та знайти підходяще місце виявилось проблематично: то величезний порт, то приватні забудови. Поблукавши пару годин по місту, так і не знайшовши місця для намету, бачимо простір для ночівлі. Виявляється, що це якась парковка з вантажівками та тракторами. Було б непогано в когось спитати дозволу чи попередити, що ми тут сьогодні заночуємо. На паркові виявився якийсь вагончик з охоронцем. Йдемо до охоронця, пояснюємо ситуацію. Охоронець – турок в роках, який жодного слова не розуміє англійською! З усього сказаного нами він зрозумів лише 2 слова: туристи та Україна. Мої ж знання турецької обмежуються лише словом «дякую». Жестами намагаємось пояснити чоловікові, що збираємось тут ночувати в наметі. Натомість він запросив до свого вагончика, пригостив смачним морозивом та запропонував заночувати прямо тут, у вагончику. Доброта цього чоловіка неймовірно вразила.

А ще в Гірне вразили автомати з сухим кормом та водою для бродячих тваринок. Оце я розумію: турбота про братів наших менших.

Вранці, подякувавши доброму чоловікові, вирушаємо далі, до столиці острову Нікосії. Нікосія – єдина в світі столиця, розділені стіною на 2 держави. Про Нікосію я вже писала минулого року, повторюватись не буду. Та все ж ще раз напишу про прапор, який турки намалювали на горі. Прапор Турецької Республіки видно, напевне, з кожної точки Нікосії та на втіху туркам, милить око кожному греку.

Після столиці хотілось ближче до природи, тому вирішили поїхати в гори. Хоча море ще тепле та вдень дуже жарко, в горах значно відчувається прохолода. Враховуючи те, що намет в нас не може похизуватись гарною якістю, та і запаси теплого одягу не значні, ночувати в горах в наметі – не варіант. Раніше в інтернеті траплялась інформація про те, що в горах є знаменитий Кікський монастир і в ньому можна заночувати. Вирушаємо туди в пошуках житла на ніч.

Виявилось, що в монастирі вже багато років працює наш земляк: чоловік родом з Сумської області, який жив у Харкові. Довелось зачекати на головну в монастирі людину, від рішення якої залежало, де ж ми будемо ночувати. Нам пощастило, рішення було позитивним і нам видали ключі. Окрім того, нагодували, напоїли смачним чаєм та відносились так, наче ми буда довгоочікуваними гостями. Почувала себе ВІП персоною.

В перервах між автостопом гірськими серпантинами до Поліса зібрали врожай мигдалю.

Ось такий милий паркан зі зміями та іншими кракозябрами знайшли у одного з жителів Полісу:

На узбережжі моря в Полісі виявився чудовий кемпінг, в якому вдалося поставити намет. Оскільки був не туристичний сезон, за зупинку в кемпінгу оплату з нас ніхто не взяв. В кемпінгу в нас були сусіди. Вони теж не знали, платно чи безкоштовно можна ставити намет, тому вирішили зупинись «за кемпінгом» - одразу біля умовного паркану. Чомусь мені здається, що вони наші земляки.

За ранній підйом була винагорода: неймовірний світанок.

Місто, яке має звання найпафоснішого міста світу – звичайно ж, Пафос. Декілька кілометрів берегової  лінії рясно вкриті пафосними готелями. Ось так поблизу одного з таких готелів довелось поставити намет.

З Пафосу належало автостопом доїхати до Лімасолу. Стопимо автомобілі. Дивимось, їде таксі, проїжджає повз нас, а потім різко зупиняється та їде до нас. Водій престижного «Мерседесу»  пропонує підвезти. Пояснюємо, що ми подорожуємо автостопом, без грошей. Водій наполягає, щоб ми сідали. Пояснюємо ще раз. Водій наполягає. Сідаємо до авто. Але ж ми з України, знаємо наших таксистів, совість не заспокоюється. Вкотре пояснюємо водію, що ми подорожуємо без грошей. Водій знову запевняє нас, що відвезе абсолютно безкоштовно. Ось так в чудовій компанії на таксі потрапляємо до сонячного Лімасолу.

Замкнути коло належало в Ларнаці. Забравши теплі речі у нашого першого каучсерфера, прямуємо до аеропорту.

Ну а далі були нові, кардинально інші, але незабутні враження від нічного київського вокзалу та перший сніг, який випав саме в день нашого приїзду.

Comments: