первомайский харьковская область

Первомайский Харьковская область

Карпати – зима 2019.

 Карпати – чарівні завжди.

Минулого року побував тут п’ять разів, але так і не наситився настільки, щоб не було бажання йти в зимовий похід. Вже і цієї зими спробував тут – на свята був двічі в горах. Думав: «ну, все, зараз снігу «наїмся» досхочу, то й в похід вже не захочу». Снігу дійсно «наївся», але в похід потягнуло ще більше! Гори зачаровують!

Довелося збирати нашу стару банду, щоб реалізувати ідею. З минулого року понесли деякі втрати, але найвитриваліші не те, що погодилися йти, а ще й кричали, чого ж я оце так довго чекав, не дзвонив?! Хлопці цілий рік чекали на похід!

Та й я теж. Скільки б не ходив влітку, зимові походи – то щось особливе. Сніг навкруги, біла краса, ці незабутні враження від морозу та намету на снігу… Крім того, взимку мало людей на стежці, а значить, і немає сміття в горах! Наче попадаєш на іншу планету! Гадаю, всі, хто ходять в літні походи тривалий час, врешті-решт, задумуються про зимовий варіант. І правильно роблять! Зима в Карпатах – це супер!

 

День 1.

 

        Окрема тема – як завжди – проблема з квитками. Укрзалізниця – монополіст з совковою системою продажу квитків, яка не змінюється роками. Всі ці введення спочатку продажу через сайт, потім електронного квитка – гарна ширма, але основний механізм не змінився. А саме, виставляється на продаж один-два вагони, а всі інші місця висять в незрозумілих резервах та бронюваннях. Аж до напередодні відправлення. Потім хаотично з’являються. Тож, нормально спланувати і купити квитки за пару тижнів – майже нереально. Лише або за сорок п’ять днів до поїздки (якщо повезе), або за день (якщо повезе в квадраті!). Невже так важко зробити прозору прогресивну систему продажу квитків, як це, наприклад, в авіації?! Намучилися з квитками в минулу поїздку в Карпати, тож, зараз, купували те, що було доступне – не стали чекати на кращу нагоду.

        А саме: квитків на рахівський поїзд не було, тож, придбали квитки на пізній поїзд Київ – Ворохта. Тож, лише опівдні висадилися в столиці українських стрибунів з трампліну. Необхідно було знайти трансфер Ворохта – КПП Шибене, звідки планувалося розпочати ходовий маршрут,  і пройти якомога далі (в ідеалі – до полонини Веснарка, де є колиби). Оскільки взимку короткий день, необхідно було поспішати: йти в темряві зовсім не хотілося. Добре, що автобуси з Ворохти до Верховини ходять регулярно. Півгодини очікування зі стаканчиком глінтвейна – і ми в бусіку. Ще годину автобус долає тридцять п’ять кілометрів з перевалом і чудовими краєвидами. На вокзалі Верховини, майже не торгуючись, сідаємо в перше-ліпше таксі. Ще година – і ми біля шлагбауму КПП Шибене. Сонечко світить, свіже гірське повітря, тиша – так солодко на душі! І прикордонник перевіряє паспорти – чи ми не збираємося податися до Румунії.

 

        О 15:30 рушили на маршрут! Погода сприяла. Сонечко пригрівало, видимість гарна. До того ж – легкий морозець, який не давав снігу під ногами танути. За вихідні, вочевидь, декілька груп протоптали гарну стежку – йдемо, наче по дорозі, не провалюючись. Щоправда, крок вправо чи вліво з шляху – і ти по коліно в снігу.

        Так до самої полонини Веснарка і дойшли – по твердому «хайвею». Колибу знайшли вже навіть не в сутінках, а в самісінькій темряві. Натопили снігу – не дарма тут гарна пічка! Смачно попоїли, а потім пів вечора вислуховували Саню, що «навіщо я повівся на ваші балачки і потягнув із собою снігоступи?! Як і минулого року протягаю їх весь похід, жодного разу не надівши!». Поки що відповісти нема було чого, тож, кожний прикидав вагу своїх снігоступів – зайвого вантажу, який тягнеться на спині. Ба, і тут виявилося, що у того, хто більше всіх обурюється, найлегші снігоступи! Хенд-мейд ін Панов компані. У нас з Юріком ці аксесуари рази в два важчі.

 

        Насамкінець вдалого дня маємо надприємний краєвид ввечері. Чистий небосхил з яскравими зірками. Заворожено споглядаємо на Чумацький шлях, Велику Ведмедицю, Оріон, Кассіопею… Зорі завбільшки з кулак! Яка краса! І лише змерзлі щоки заганяють всередину, ближче до вогню.

       

День 2.

 

        Встаю раніше, підкидаю в пічку дрова. Вочевидь, хтось підкидав протягом ночі – вугілля ще червоне. В колибі тепло – буде приємно і легко збиратися. Натопив снігу. І, вже готуючи сніданок, бадьоро так проголошую: «Добрий ранок!». Та щось не заладилося: ніхто не відгукнувся. За десять хвилин гукаю голосніше, і тоді вже, зі скрипом, наш табір прокидається. Виявляється, маємо дві сови, які не звикли раненько вставати. Будемо намагатися перевчити!

        А надворі значні зміни. Після зоряної ночі – ніц не видно – завірюха мете по-повній. Стежка з кожною хвилиною стає менш помітною. Зате, коли розвиднилося,  побачили, що в десяти метрах від дверей колиби є гарний собі струмок з чистою водою! А ми топили сніг! ))))

Швидко зібралися, і, поки не зовсім не занесло шлях снігом, висуваємося на маршрут. Полонину подолали за десять хвилин під шквальним вогнем хуртовини, а зайшовши в ліс, спіймали приємний розслабон. Тут не було того шаленого вітру, завірюхи. Сніг повільно опускався на лапи смерек. І стежку ледь присипало – йшлося напрочуд легко.

       

Озеро Марічейка взимку – просто галявина. Якби не стенд на березі, можна було б пройти, не помітивши. На стенді вказано: «Купатися заборонено!». А так хотілося! Але ж мусимо виконувати заборону – ми законослухняні – цього разу не скупнулися, підіймаємося далі.

 

        Вийшовши з лісу, втратили стежку. Тут завірюха, і стежку засипано снігом. Видимість – метрів зо двадцять-тридцять. Тільки-но дістав навігатор – пару кроків – і бачимо вешку з арматури. Хтось не полінився – затягнув сюди. А далі – друга, третя… Виявляється, з усіх боків популярні маршрути на Піп-Іван розмічені арматурою, що видно здалеку і не замітає так, як звичайні стовпчики. Молодці хлопці з місцевого рятувального загону. Аж ось зустрічаємо і їх. Двійка молодиків спускається на лижах. Виявляється, то рятувальники катаються в своє задоволення.

 

        Нагорі ніц не видно: метрів десять, не більше. Лише білі стіни обсерваторії і новенький жовто-блакитний прапор. Заходимо всередину, де маємо окремі кімнати для туристів (трохи охолоджені), та кімнати для рятувальників (в яких тепло і затишно). Черговий рятувальник надав необнадійливу інформацію: матимемо ще два дні поганої погоди, ніякої видимості, сніг, вітер. Всюди лавинонебезпечно, нікуди не можна спускатися. До місця запланованої стоянки – озера Несамовите – тим паче!

  

 

Що ж, продовжуємо шлях. Спочатку є спуск і гарний наст. Вочевидь, з Дземброні ходять регулярно – натоптана стежка. Пройшовши поворот на Смотрич, почали провалюватися. І гарно так провалюватися. Одягли снігоступи – і зрозуміли, для чого вони існують! Незграбно пересуваємося (без звички), але ж пересуваємося!

 

        Навкруги «молоко», і постійно в руці навігатор. Десь ідемо, прямо по Хребту, ніде не траверсуючи. Спробувавши зробити це одного разу, зав’язли на півгодини. Взимку всі схили лавинонебезпечні, та ще й снігоступи не пристосовані «вгризатися» в похилу поверхню боком. Коли ж «молоко» почало сіріти, вирішили шукати притулок. На Хребті! Врешті, знайшли якийсь похилий схил, і ще годину працювали двома лопатами, щоб спорудити щось подібне до стіни.

 

        Встановлюємо намет. І тут роблю прикру помилку. Збираю одночасно дві дуги. Одну кладу поруч, на сніг, другу вставляємо в полотно намету. Через хвилину нахиляюся до першої зібраної дуги – і не бачу її. Ні, видимість достатня (тобто, півтора метри вниз до снігу видно все чітко), а от дуги немає. Оглядаюся навколо. Ніде і сліду немає! Ніхто не міг забрати. Невже… серце охололо. Схил, наче, невеликий, але таки це схил. Дуга могла покотитися. Стрімголов біжу по найкоротшому шляху вниз. Попереду нічого не видно, і метрів за двадцять схил стає реально крутим. Сідаю на п’яту точку, і намагаюся таки дертися вниз. Все вниз і вниз. Ніяких слідів дуги. Тільки крутий схил і «молоко». Врешті, в одному місці зупиняюся: я над прірвою. Доводиться повертатися вгору з невеселими думками. Як ми зберемо намет без дуги?! Як ночуватимемо в холоді без намету?! Поки піднявся, продумав купу варіантів екстреного спуску вниз. Але то було марно: досвідчений Юрік зміг зібрати намет і без однієї дуги! Врятовані. Тільки-от втрата дуги все одно залишила осад, аж поки Юрік не заспокоїв душу бальзамом. Чи то лікером.

   

Вночі, посеред завивання вітру, чую звуки кроків: хтось крадеться. Сніг скрипить під ногами. Тут, на висоті 1800 метрів?! Спочатку думаю про людину. Відкидаю таке припущення. Може, вовк? Хтось наблизився до намету, і зупинився. Доводиться вилізти з теплого спальнику, одягти холоднючі боти, і висунути голову на ще більш холодний вітер. Освітлюю все навколо намету – нікого. Невже, здалося і я з’їхав з глузду?!

 

День 3.

 

        Зранку ворочаюся з боку на бік – не можу вже спати. Шоста тридцять. Я так пізно ніколи не встаю. Встати і одягтися теж проблемка: мене придушили до стінки намету. Намет без дуги кривенький, підлога крива, і всі скотилися на мене. Та ще й вода – вчорашній сніг – теж опинилася на моєму боці.

        Зате надворі є розриви між хмарами, в які видно найближчі гори і наш шлях. А ще гарно видно доріжку на снігу вниз по схилу, куди я бігав шукати дугу від намету. Волосся ледь не стає дибки. Була б вчора така видимість, я не те що б туди поліз (в саму прірву), ми б на такому схилі ні за що б не встановили намет! Намагаюся розбудити хлопців, які буквально через півгодини нарешті починають одягатися.

Знаходжу сліди вчорашнього гостя – таки не здалося. Щось невелике; може, лис?

 Поки снідаємо, видимість зникає, звужуючи коло зору до десяти метрів. Тож, о 9:30 висуваємося знову у «молоко». Починається снігоступінг за навігатором. Вершини пролітали непомітно. І були одноматно-білими. Дземброня, Мунчел, Бребенескуль, Ребра. На кожній вершині робимо зупинки та фотосесії з прапором Терри. Ніяких краєвидів за цілий день. Нічого, крім спокійної роботи по білому снігу.

 

Перед перемичкою над озером Несамовите шукаємо місце для стоянки. Так само на голому хребті починаємо копати яму під намет, будуємо стіну. Швидка вечеря – суп застигає в тарілці миттєво – і в спальник.

 

        Вже лягаючи, зрозумів одну цікаву річ: цього дня не зустріли жодної людини! Жодної! (Вчора, якби не три рятувальники з Піп-Івану, то було б так само. Але ми, все-ж-таки, дійсно їх бачили.) І знаєте, якось не жалкуємо, що нікого не зустріли. Не бачили людей, зате, не бачили і сміття, яке люди завжди за собою залишають. Сьогодні ж з нами були лише Хребет, вітер, і білий-білий сніг!

 

День 4.

 

        Переламний момент. Найважчий день походу. Необхідно пройти перемичку над озером Несамовите, далі – підйом на гору Туркул. За нею – по Хребту – Данціж, Пожижевська, Брескул і Говерла. Далі – спуск до притулку.

        Зранку, доки сови сплять, знову гарна видимість. Всі найближчі вершини – Туркул і Данціж – а також наш майбутній шлях по перешийку чітко видно. Накликаю на себе незадоволене буркотіння товаришів, будячи їх з третьої спроби. «Куди поспішати?! Встигнемо!» Але-ж-таки, поспішати потрібно: поступово Хребет знову затягується хмарами. І, поки ми снідали солоденькими кашками Терра, видимість знизилася до п’ятдесяти метрів. Ну, хоч так!

 

Обережно долаємо перші метри перемички. З обох боків – лавинонебезпечні схили.

 

Де-не-де ширина ребра не перевищує півметра. І, вже почавши набір висоти на Туркул, втрачаємо і ту невелику видимість. Ми знову в «молоці». Як гарно, що вже пройдена небезпечна ділянка! Туркул же ж запам’ятався важким підйомом з постійним вибором обхідного маршруту – під снігом величезні брили каміння. Де-не-де провалюєшся по коліно навіть в снігоступах. Частенько лізеш «на чотирьох». А іноді навіть доводиться одягати снігоступи на руки! )) Власне, половину зусиль і часу цього дня витратили до вершини Туркулу.

 

Далі – невеликі перепади висот. Якось монотонно зайшли на Говерлу. Тут, напрочуд, теж нікого немає! Ще не бачив Говерлу порожньою, навіть взимку! Швидкі фото, привітання – і спуск. До темряви необхідно пройти ще три кілометри до притулку. На спуску, нарешті, зустрічаємо людей. Цілий караван різнобарвної публіки.

 

        Крайні на сьогодні кілометри долаємо по цілині, чисто за навігатором. Так хочеться тепла колиби! Поспішаємо, і… знаходимо колибу з пічкою на перемичці зайнятою. ((( Щоправда, після двохвилинного спілкування, зрозуміли, що зайняли її лише два досвідчені лижники, і що ми таки туди вмістимося! ))) Ба, більше того, пічку в колибі вже розтопили, тож, ми одразу з морозу попадаємо в затишок і відпочинок!

        За розмовами вечір пролетів непомітно. Відігрілися, висушилися, від’їлися за всі ті дні на Хребті. І наговорилися з живими людьми! )) Вже набудували плани на завтра, і раніше полягали спати.

 

День 5.

 

        Востаннє нещадно бужу хлопців зрання. Хлопці гарчать, але збираються. Вчора переїли, енергії за ніч не витратили, тож, снідати не хочеться. Випили чаю – та на вихід. Ранок знову приніс гарну видимість, чудові краєвиди. Видно схили Говерли, Туркул та вкриті снігом полонини Закарпаття. Ідемо по слідах лижників, особливо не провалюючись, і милуємося краєвидами. Неможливо не робити зупинки: чарівні пейзажі заставляють постійно діставати фотоапаратуру і робити світлини на згадку. Але ніяка техніка не передасть ту багатогранність барв, що розсипалася по небосхилу. Від чорних, сірих, білих до пурпурних, жовтих, червоних. Сонечко гралося з палітрою, гори ласкаво посміхалися. Таку б погоду вчора!

 

        Від полонини Гарманеської взагалі маємо вниз гарну стежку. Багато туристів йдуть нею на Петрос. Тож, невдовзі знімаємо снігоступи, і хода стає легшою. Спустившись вниз до Козмещика, починаємо пітніти: тут сонце вже яскраве і спекотне. Погода, як кажуть, шепче!

 

        До машини, яка нас має забрати, маємо ще годину. Тож, вирішуємо пройтися ще трохи вбік Лазещини. Нас вистачило аж на два кілометри: подумки ми вже розслабилися. Та і йти по дорозі не так цікаво, як тропити стежки в горах!

Ну, а далі все було по накатаній схемі. (Щоправда, хоч схема і накатана, ані трохи не набридає!) Спочатку – по дорозі до садиби – магазин; при тому такий, що має відділ з пивом. Далі – по приїзду – сауна з пірнанням в сніг! З пірнанням, правда, спочатку не заладилося. Нагрівся гарно, вибіг на двір і… добре, що послизнувся і впав руками на поверхню снігу, а не пірнув головою вперед, як планував! Виявилося, що саме в цьому місці маємо твердий наст – сантиметрів зо п’ять шар льоду! Аж під ним хрусткий сніг. Ото б пірнув! Що ж, на сьогодні просто натираємося снігом. Ліпимо крижану кулю, і беремо цей подарунок всередину сауни для Олександра, який не хотів до того пірнати в сніг. )) Для Сані є ще один презент, який під кухоль пива (заїдали смачнющим карпатським медом!) урочисто вручив Юрік: медаль з вказівкою, що він побував на найвищій вершині України! В надписі медалі, щоправда, є пару помилок, але то тільки надає особового шарму.

Вже ввечері відмічаємо вдале проходження маршруту в стилізованій колибі. Розслабило, сиділи з задоволенням, а хтось нам ще зіграв на трембіті!

 

День від’їзду.

 

        На ранок домовилися вставати пізно. І, як завжди в вихідні (у всіх так?!): коли є можливість поспати досхочу, прокидаєшся рано, і вже не можеш заснути.

        Смачний сніданок – і ми відправляємо Олександра на пошуки дороги до Ворохти. (Кажуть, що повернувся додому, тож, дорогу знайшов!) У нього поїзд вдень. У нас же квитки пізно ввечері з Франківська (ще раз «дякуємо» Укрзалізниці!). Вперше вирішили спробувати місцевий сервіс в дизелі. Скільки разів бував в Карпатах, бачив смішні два пасажирських вагончики, що причеплені до локомотиву, а покататися не доводилося.

Легка прогулянка селищем до станції Вороненка. Всього – три кілометри насолоди. Саме насолоди. Стежки утоптані, тепло, погода гарна (як завжди – на наш від’їзд!). Навіть видно вершини Хребта – Петрос і Говерлу за двадцять кілометрів на південь. З іншого боку – Горгани, Малі Горгани, Хом’як. На південному заході гарно видно Близниці. Видимість суперова, чого так не вистачало пару днів до того! Насолоджуючись, завчасно спустилися до станції. Нас з Юріком непокоїли кожного по одному питанню. Мене: чи то тепло в вагонах цього «дизеля», бо їхати цілих три години в холоді не хочеться. Досить намерзлися в наметі на Хребті. Юріка цікавило принципово інше питання: він хвилювався, чи той «дизель» ходить за розкладом взагалі, і чи не доведеться терміново шукати машину. Всі питання відкинув прибулий до хвилини вчасно поїзд. Та ще й який! Замість простого дизельного локомотиву, до двох плацкартних вагонів причепили маневровий! З таким я ще ніколи не катався! В вагоні тепло, провідниця постійно підкидає до пічки вугілля. І пасажири, що постійно перетасовуються, наче колода карт. Схоже, ми одні з небагатьох, хто їде до кінцевої зупинки. Місцеві використовують дизель, як маршрутку в місті – трохи під’їхати чи то до кума, чи до магазину тощо. Одна-дві зупинки – і вийшли. Замість них нові балакучі пасажири. І ці – одна-дві зупинки – і вперед. За час подорожі до Франківську в вагоні, певне, разів п’ять повністю оновився склад пасажирів! І лише ми залишалися на своїх місцях: я споглядав у вікно зникаючі красоти гір та різноманіття хатинок вздовж дороги, Юрік при світлі налобного ліхтарика читав про німців.

        Були ще враження від вечірнього Франківська та пабу, але то минуло швидко і не про гори. (Адресу пабу надам за особистими запитами!) Нічний поїзд до Києва – і знову сірі будні. Щоправда, після відпочинку ще тиждень літаєш, і подумки все ще в горах.

Як там було чудово! Гадаю, заряду енергії вистачить до літа – а там знову Карпати і нові враження!

Трохи цифр.

Номер

Найменування

День

Разом

1

2

3

4

5

1

Пройдена відстань, км

6

10

10,4

11

13,8

51,2

2

Пройдено з рюкзаками, км

6

10

10,4

11

13,8

51,2

3

Пройдено в снігоступах, км

0

3

10,4

11

6

30,4

4

Набір висоти, м

550

700

350

500

50

2150

5

Ходовий час

2:10

6:40

7:00

7:30

4:50

28:10


Висновки:

  1. Пройшли Хребет (нарешті!).
  2. Всю дистанцію подолали з рюкзаками.
  3. Більшу частину дистанції подолали в снігоступах.
  4. Без снігоступів деякі ділянки на Чорногірському хребті подолати нереально взагалі!
  5. Без навігатора йти по Хребту – вірна Ж.
  6. Відпочинок в Карпатах взимку – це супер!!!

Фото видео

Comments:

Последнее обновление 01.03.19 10:14  
Интересная статья? Поделись ей с другими:

Комментарии

 
0 #1 IP_ 10.02.2019 19:54
И-эх, красота! Испытал ностальгию по колыбе с печкой на перемычке))
 
 
+1 #2 Katy’s 10.02.2019 21:54
Так а як справи з памперсами? Довелося брати?) Мабуть такий спосіб тільки на Евересті практикують?
 

Наш Видеоканал

 
Stayer-Athlon Group
Відкрита група · 2 учасники
Приєднатися до групи
Группа в Facebook для общения и быстрого получения информации о жизни клуба и не только