Що подарувати куму на день народження?! А якщо у кума день народження припадає на тридцять перше грудня?! Тоді пляшку треба й так принести – привітати з Новим роком. А на день народження подарувати щось інше, щось особливе. Наприклад, реєстрацію на Козак рейс!

Хай кум спочатку відчує смак страху перед стрибком, потім – вдариться об землю, а в решті-решт подолає марафон! Гідний подарунок другу!

            Кум одразу зрадів реєстрації на таку пригоду, але, певне, стримав свої почуття, оскільки слів подяки я не почув: «- Йошкін кіт! Оце ти мене, старого, заставляєш бігти марафон?!».

            Минуло декілька місяців. Ніхто з нас особливо не переймався майбутнім стартом. Наче й не потрібно було бігти марафон!

Так, декілька разів на тиждень робив зарядку, та ще обов’язково тренувався в неділю з кумом. Тринадцять-п’ятнадцять кілометрів в компанії зі старими зубрами в Ботанічному або на Виставці – то для мене були вже довгі кроси!

            Місяць і п’ять днів до старту. Країна без мене не може. )) Хіба мало інших?! Армія знову кличе на допомогу!

При цьому, звичайно, я маю з’явитися за першим позовом, у встановлений час, якнайшвидше, зібраним і готовим до випробовувань! (Найголовніше, що коли щось я прошу країну – найменше! – то тут ситуація зовсім інакша: країна в обличчі чиновників ставить безліч перепон у вигляді довідок, паперів, переобліків та обідів посадових осіб, які мають їх виписати – і врешті-решт виявляється з усього цього пшик. Країна не готова до зворотного зв’язку: ти винен віддати їй все, а вона тобі не винна нічого.) Але ж мушу йти.

Тож, місяць живу на полігоні. Так, дихаю чистим повітрям, не п’ю, засмагаю. Є плюси. Але бігати я не можу! Від слова взагалі. За час служби потренувався три рази. Дев’ятого травня – у вихідний, і ще два рази по неділях, які не були робочими. Найбільший кілометраж – п’ятнадцять кілометрів за одне тренування. Збори пройшли чудово: за тридцять днів набігав тридцять дев’ять кілометрів. Менше марафону, який збирався подолати, за місяць! Та ще й в кінці зборів почав дзвонити кум: «Чи ми біжимо?!».

Певне, він хотів почути мою відмову, і зітхнути з полегшенням! Але я не дав йому такого шансу: «Звичайно біжимо!»

Мені було байдуже: марафон я не добіжу, це розумів чітко, але стрибнути дуже хотілося!

В армії не дали один раз дострибати, а так мріяв мати цікаву цифру! Десятий стрибок вабив шалено!

            Кум хвилюється, підходить до всього професійно. На мій призов після зборів зустрітися обговорити всі підводні каміння стрибків з парашутом відмовляється:

            - Я приїду, і ти ж хочеш пиво пити! - сперечається Андрій.

            - Та я вже п’ю! - відказую йому.

            - А як же ж бігти?! – видко, кум налаштовується серйозно.

            Я бігти до кінця не збираюся, тож відмічаю повернення додому.

Зранку виїжджаємо на Чернігів. Настрій – шалено чудовий, погода «шепче»! Я готовий до пригод.

Кум помітно нервує, всю дорогу розпитуючи про стрибок. Я ж думаю про те, на якому кілометрі марафону перейду на ходьбу. Врешті-решт, вирішую для себе, що тільки-но судома схопить м’яз – одразу пішечки – і більше не терпітиму. Статися це повинно, за моїми розрахунками, на двадцять сьомому-тридцятому кілометрі.

Кум же налаштовує на краще. По дорозі навіть спеціально зупиняємося, щоб він купив якісь енергетичні батончики. В сільському генделику, звичайно, про таке навіть і не чули. Якщо слово «батончик» ще надає якусь асоціацію, то слово «енергетичний» геть збиває з пантелику. Запропонували нам «Шреків» та «Йо-ма-йо». Я тежз сумнівом затарився, думаючи, що стільки не пробіжу, щоб такі «енергетичні батончики» знадобилися.

            Гарний теплий день. Поле, над яким дзижчить наче трактор,  Ан-2.

Парашутисти найчастіше стрибають впереміжку – пів борта з куполами, інша – на крилі.

Ми ж стрибаємо завтра зранку, тож сьогодні лише спостерігаємо і проходимо інструктаж. Разом з великою групою студентів і студенток, що стрибатимуть ввечері.

Перед інструктажем підписуємо розписку про зняття відповідальності за свій стрибок з працівників аероклубу. ))) В армії, звісно, такого не було!

Далі – теж цікаво: за три години інструктажу коротко проходиться курс, на який в Полку відводилося майже два тижні!

Найцікавіше, що укладку парашуту виконують за тебе «якісь дяді» - сам процес ми не бачили.

Це водночас гарно (адже, укладка – то найдовша і найважча операція в стрибку з парашутом!), але з іншого боку трохи ніяково. Звик довіряти лише собі і своїй укладці!

            Смішний учбовий майданчик. «Стежка голеностопу» зроблена з шести покришок. У нас ця стежка була у вигляді кола з різними знаряддями і загогулинами, які можуть травмувати солдата, довжиною метрів шістдесят. І таких кіл ми зробили бозна-скільки! Тут – все в мініатюрі.

Дрібниці. Але цих дрібниць виявляється так багато, що врешті-решт, сумарно складається враження про зовсім інший в цивільному житті парашут (хоча, купол й той самий!) і інший стрибок. Інструктор, побачивши тєльнік, одразу мовив:

- Дєсант?

- Ні! – гордо мовив я. – Третій полк!

Не треба плутати нас і десант! Хоч підготовка в таких підрозділах, можливо, дещо співпадає, але кожне жабеня хвалить своє болото! Наше – краще!

Надалі мене звільнили від підготовки, а я не сперечався, з задоволенням спостерігаючи збоку на відмінності підготовки від армійської. А спостерігати було що!

Запаска виглядає по-інакшому.

По-перше, на ній встановлено прилад, як і на основному, який автоматично спрацьовує на висоті триста метрів, якщо не висмикнути шнур, що зв’язаний з сєрьгою приладу. (І вперше я побачив, як це спрацьовує! Декілька парашутистів приземлялися на «ліфчиках» - одразу на двох куполах! За це внизу очікує штраф в дев’яноста п’ять гривень. )))). А в армії завжди казали, що летіти на двох куполах – це велика небезпека.

По-друге, кільце на запасці зовсім з іншого боку – з правого! Тож, і висмикувати необхідно не всією долоню, а лише піддівши кільце великим пальцем! Техніка висмикування, звісно, теж інша – різко вперед, а не вбік.

До кільця основного парашуту прив’язана резинка, в яку треба буде просунути праву руку перед тим, як схопити кільце. Теж дивина. Хоча зрозуміло, навіщо.

По-перше, щоб рука не зісковзнула з кільця при виході з транспорту, а по-друге, щоб не втратити кільце після висмикування. Такої розкоші в армії немає!

Але і там, і тут за втрату кільця був встановлений один тариф – двісті гривень. Єдиним варіантом загубити кільце тут був момент перечіплювання кільця вже на землі з руки на карабін рюкзака. А от в армії вони губилися на раз-два! Існував цілий бізнес: кмітливі прапорщики привозили на полігон з собою кільця, а потім продавали їх невдахам. Ба, навіть демпінгували: можна було купити кільце і за сто вісімдесят, і навіть, поторгувавшись, за сто п’ятдесят. А особливий шик був після стрибка, збираючи парашут, знайти поблизу кільце якогось попередника. Тож, ти і стрибнув, і заробив! Після трьох-чотирьох днів стрибків Полка полігон усіяно кільцями!

Ще одна відмінність. В армії при неспрацюванні основного, ти маєш відкинути вбік кільце основного, і висмикнути кільце запасного. Тут ти при всьому бажанні не відкинеш вбік кільце основного, оскільки воно на резинці висить на руці. Тож, і саме кільце, і тросик до кільця можуть суттєво заважати тобі висмикнути кільце запаски. Не продумано цей варіант!

            Далі. Є така річ, як жах. Він хапає кожного і при кожному стрибку. Зрозуміло, в різній ступені, але він завжди присутній. В стані жаху ти не спроможний реально оцінювати час. Наприклад, той час, коли ти летиш у вільному польоті після виходу з транспортного засобу. Саме для цього придумано різні фрази, які  імітують відлік реального часу після виходу з транспорту. І що я почув зараз?

П’ятсот один, п’ятсот два, п’ятсот три, кільце (висмикуєш), п’ятсот чотири, п’ятсот п’ять, купол. Все! О-о!?

 В Полку по-інакшому. П’ятсот двадцять один, п’ятсот двадцять два, п’ятсот двадцять три, кільце, п’ятсот двадцять чотири, п’ятсот двадцять п’ять, купол! Є купол! Подивився вгору (чи точно є!). Подивився праворуч (розвернувся на вільних кінцях, це пару секунд). Подивився ліворуч (зворотня операція). Такого не було в інструктажі цивільних теж! «Спускаюся за вітром!» - теж немає. Мабуть, це непотрібно.

Дивно! Скільки часу рахується п’ятсот один… п’ятсот три, і скільки – п’ятсот двадцять один… п’ятсот двадцять три?! Різниця складає пару секунд точно!

Не дивно, що сьогодні при виході з літаку спостерігаємо відкриття куполів майже одразу. Одиниці пролітають пару секунд, і лише пару чоловік таки відкрилися на приладі, значно нижче інших парашутистів!

Ба навіть техніка складання парашуту в сумку після приземлення тут докорінно відрізняється! Одразу видно, що не сам будеш укладати його знову – ніхто не піклується про зручність! Нескінченна петля в кінці не зав’язується вузликом однією стропою, а просовується частина куполу. Далі, скручування куполу починається не зі стабілки. Нарешті, в сумку спочатку укладається купол, а потім ранець! А запаска не укладається в сумку взагалі! Це було важко запам’ятати, і, здається, я зробив все по-своєму.

Ночівля в наметі на природі – що може бути романтичніше і цінніше для міського жителя?! Свіже повітря, зоряне небо вночі, роса зранку, запах свіжої трави – настрій найбадьоріший! Проснувся першим, десь о п’ятій годині, і почав збирати речі.

О шостій медогляд з двох фраз: «Скарг немає?» і  «Стрибав раніше?», і одягаємо парашути.

На борту Ан-2 я вперше!

Взагалі, перший стрибок з літака, хоч і десятий взагалі. Тісно.

В Ан-2 вдесятьох тісніше, ніж у вертушці вшістнадцятьох. І лише через хвилину після зльоту нас почали пристьобувати до тросу. (В армії все відбувається значно швидше: крайній ще ні увійшов на борт вертушки, як першого вже пристібнули. Конвейєр – нема часу розслаблятися).

ВІДЕО З ЛІТАКА ПЕРЕД СТР�?БКОМ

Тут теж відмінність: карабін пристьобується не до самого тросу, а до ременя, що висить на ньому, і подовжує таким чином довжину ременя стабілки.

Літак плавно відривається від землі. Спокійно піднімаємося, навіть довго. (В Полку, де стрибає триста чоловік в день, такої розкоші немає. Вертушка піднімається хвилину-півтори – і вперед!) Інструктор зводить прилад запаски. Випускаючий підходить до мене і нарочито нагадує:

- Не забудь висмикнути мотузку на запасному парашуті.

В принципі, дякую за нагадування. Але то було зайве, адже я й так лише про це думав! Великий палець догори, подякував, і між іншим сказав, що незручно буде смикати кільце запаски з іншого боку!

Три зелених гудки. Встаємо. І – о диво! – спокійно стоїмо, не хитаючись з боку вбік! Ще одна величезна різниця між вертушкою і літаком. АН-2 плавно заходить на курс висадки, не відчувається ані меншої вібрації!

В МІ-8 все по-іншому: після команди «встати» всі зусилля витрачаєш лише на те, щоб хоч якось втриматися на ногах!

Підходячи маленькими шажками до краю борту гадаєш про те, щоб не штовхнути попереду стоячого та не впасти самому. Коли ж вже встаєш першим на вихід, стаєш за метр до краю борту – щоб не випасти від вібрації. І лише після команди «Пішов» - робиш крок вперед, після чого відштовхуєшся від твердої поверхні. Коротше, в вертушці, аж поки дійдеш до виходу, вже декілька разів накладеш в штани! Страшно кожний стрибок! Зараз все по-інакшому.

Літак не трусить взагалі. Вібрації не відчувається. Спокійно підходиш до краю борту, де випускаючий чекає на наступну жертву. Лівою ногою наступаєш на самий край! І після команди «Пішов» і легкого поштовху по плечу рішуче пірнаєш в небо!

ВІДЕО СТАРТА В НЕБІ

Спочатку я навіть не зрозумів, де я! І це вперше в житті, коли не відчув нічого взагалі від вільного польоту. Наче і не летів.

 В армії це відбувалося по-інакшому. Перші рази – неймовірний жах від вільного польоту, очікування, коли ж він припиниться, наступні рази – кайфування від цих моторошних відчуттів невагомості, але завжди щось відчував. Зараз – наче обрізало.

Певне, настільки серйозно засіла думка в голові, що необхідно висмикнути мотузку з запаски, що забув про небезпеку польоту. ))) Але й не відчув кайф. ((

Через секунду після виходу згадав, що треба рахувати, і повільно полічив: п’ятсот двадцять один, п’ятсот двадцять два, п’ятсот двадцять три, кільце! Кільце, як і очікував, вже висмикнув без зусилля: прилад спрацював. Дію за інструкцією.

Трохи покрутився – уклали мені косичку на пару секунд – не проблема! Одразу подивився навколо: нікого навкруги! Займемося своїми грошима!

Кільце основного надягаю на руку. І висмикую мотузку з запаски! Все, я вільний! З подихом задоволення переводжу погляд у горизонт і починаю отримувати задоволення від польоту.

Жирною смугою перерізає поля траса Київ-Чернігів – просто поруч. А з іншого боку – невелика смуга лісу і села, через які пролягатиме шлях Марафону.

Отямився від того, що побачив перед собою купол попереднього учасника гонки. Він наближується правим боком на мене. Кричу: «Тягни прямо!». Обернувшись, всім своїм виглядом показує, що не зрозумів команди. Кричу сильніше: «Тягни прямо!», і собі додаю: «Тягну ліворуч.» Що і виконую. Д-6 слухається вправно, і за пару секунд ми вже на безпечній відстані.

Продовжую далі насолоджуватися спуском, аж поки не клацнув прилад. О-па! Висота триста. Це теж цікаво – знати, на якій висоті летиш. Такого не було при стрибках там. Виявилося, що триста метрів – то дуже високо! )) Я б на вигляд дав півкіло!

 Озирнувшись по боках, помічаю два «ліфчика» - в першого і другого спрацювали запаски. Краса!

Земля зустріла привітно легким поштовхом.

Озирнувшись, побачив два парашути і в кума! Мішок! Спокійно зібрав купол, і не поспішаючи потопав до місця старту. Здаю сумку з куполом і запаску, переодягаюся для бігу.

Азартні вболівальники підбадьорюють і підганяють.

Але я не поспішаю: десятий стрибок виконав, а бігти я не готовий. Все одно десь маю зійти, тож, нема куди поспішати. Всі спортсмени вже відбігли на значну відстань, хтось навіть наближався до лісу в кінці льотного поля. Більше кілометра програю зі старту.

Але не переймаюся – в мене своє завдання: бути на фініші! І хоч як не повільно почав бігти, хвилин по шість на кілометр, в кінці поля дістаю одного учасника – Олександра. Який в подальшому став моїм супутником на більшу половину дистанції.

Потихеньку собі трусимо, жваво обговорюючи враження після стрибка. У Олександра – то перший. В мене з багатьох боків – теж. І на тих емоціях спокійно собі біжимо, ба навіть непомітно наростили темп.

На третьому кілометрі нас обігнав останній учасник, полишивши в «лідерах» з кінця. Але ще за п’ятсот метрів ми вже не були останніми: наздогнали найдосвідченішого учасника змагань. Який вчора стрибнув з парашутом, і сьогодні ще раз! Він біжить своїм темпом, але постійно біжить. Я ж, обганяючи його, подумав, що після тридцятого, певне, він наздожене мене, як я буду йти пішки.

Стартували рано. Стрибок був о сьомій, тож старт марафону – о сьомій двадцять. Кросівки мокрі від роси, а в тіні ще відчувалася ранішня прохолода. Свіже, чисте повітря; спочатку дихалося легко.

Після години бігу, нарешті, сонце розігріло траву, роси не стало, як і не стало прохолоди. Бігти було все спекотніше і важче. Та й ще вибігли з польових ґрунтових доріг на асфальт. Дорога між селами. До першого пункту харчування – кілометрів п’ять бігу – зустріли лише три машини. Автобус, що курсує між селами до Чернігова та дві наші Козак-рейсовські машини! Трафік зашкалює! Спортсменів теж не видно взагалі, навіть на довгих прямих з кілометр. Дуже сильно всі розтягнулися. Так і біжимо вдвох, іноді перекидаючись жартами.

Перший пункт харчування – тринадцятий кілометр. Два стаканчики водички на бігу – не хочу втрачати темп. Одразу за поворотом побачили спину якогось козака – схоже, він вже йшов пішки.

За кілометр наздоганяємо спортсмена, що виснажений і ледь долає дистанцію: «Не готовий я до такого». Вочевидь, перший марафон, і не очікував хлоп, що то буде не просто крос.

Трохи потримався за нами, а потім відстав, знову перейшовши на ходу. В селі розвилка. Основна дорога – прямо, менша стежка – ліворуч. І саме ліворуч, метрах в двадцяти від розвилки - ледь помітне маркування. Впевнено повертаємо за розміткою. Гадаю, будь швидкість нашого бігу трохи більшою, стрічку за поворотом не побачили б і побігли прямо, що і підтвердив своїм прикладом кум!

В полі за селом почув ззаду голосний клич і тупотіння. Зі швидкістю й потужністю вантажівки повз нас пронісся Топтун! Ми в шоці: чи то примара, чи то насправді?! Виявляється, Андрій таки не повернув на ту стежку, що ми помітили, та й ще потягнув за собою декількох учасників! Тож, ми з Олександром з останнього місця перемістилися в середину забігу.

- Я вже наздоганяв першого, - матюкається Андрій. – Заблукав, тепер, гадаю, вибігаю третім, але з великим розривом.

Тож, ми четверті-п’яті. Непогано! Настрій поліпшується, і я, не збавляючи темп, знову вибігаю на асфальт. Якісне покриття, наче в Кончу-Заспу, але машин – обмаль. Одна-дві на кілометр бігу.

Нас почали наздоганяти заблукалі козаки, і в якийсь момент, зачепившись за одного з них, я загубив Олександра. Вибачай, але я навіть не оглядаюся: ліньки.

Та вже й стає важко, настав час терпіти. Дихаю свіжим повітрям, насолоджуюся красою Чернігівщини, і очікую той момент, коли ж до мене прийде судома чи хоча б якась інша нестерпна біль. Щоб я чесно зміг зупинитися і піти пішки. Але ж ні, поки організм працював справно, тож доводиться терпіти біль в ногах і втому.

На пару кілометрів в мене знову з’явився напарник. Ми весело так бігли, аж поки не потрапили на другий пункт харчування. Родинні зв’язки з волонтерами тут мені стали у нагоді! Я підступно схопив подану мені пляшку з водою і побіг, не зменшуючи темпу.

 А супернику довелося зупинитися, щоб напитися води зі стаканчиків, та, схоже, чогось з’їсти. Мені їсти не хотілося – рано ще. Тільки двадцять восьмий кілометр. Ще раз собі сказав: двадцять восьмий кілометр! Десь тут мене вже мало «вставити», але ж я біжу, і темп не зменшився!

 Стає цікаво, і якась маленька надія зажевріла попереду: «невже добіжу?!».

Одразу після другого ( й останнього) пункту харчування спускаюся з дороги в луки, прямую до Десни. Запах води вже відчувається здалеку.

Стає набагато важче бігти: окрім ґрунтової дороги, подекуди пісчаники, та й ще сонце починає пекти в потилицю. Дерева тут зустрічаються зрідка, тож обливаєшся потом і випиваєш залишки води з регідроном, що брав в рюкзак.

Три години п’ятнадцять хвилин бігу.

Так довго я не бігав вже декілька років, з призову 2015. Але організм терпить, і відмовляється перейти на ходу! Я прислуховуюся ще раз: може якусь ногу таки схопить судома?! Ні! Нема мені такого щастя. Терплю далі. Забіг в невеличкий ліс біля річки. І в якийсь момент зрозумів, що заблукав! Тут пошкодував, що посміявся з кума: сам виявився таким же слідопитом! Розмітки немає. Дорога закінчилася, розійшовшись маленькими стежками. Вибрав правішу – так вибіжу до Десни, а там – спускатися за течією. Помандрувавши хащами з кілометр, здається, знову знайшов дорогу, але ж врешті забіг в глухий кут, точніше на якийсь мис. З трьох боків вода, Десна оточила мене. Розвернувся, і ледь заставив себе бігти назад. Вибіг на дорогу, і прикинув, що зробив зайвих півтора-два кілометри. Не критично, якщо надалі не блукатиму. Коли ж попереду побачив старі будівлі і високу трубу, це стало добрим знаком: місто поруч! Навіть трохи збільшив темп, наскільки дозволяла втома.

Вже остаточно розумію, що треба добігати цей марафон. Терплю з усіх сил. Вбігаю в місто.

Лісопилка – єдиний орієнтир, про який пам’ятав – швидко минає, а далі – без вказівників, просто понад річкою. Після цього біжу навмання, перед очима – туман, нічого не бачу. І кінця краю нема того бігу! Кілометр пробіг, другий закінчується. Вже гадав, що знову заблукав. З розміткою й тут проблема, не вистачає. І от нарешті за поворотом побачив імпровізований фініш – ура!

Вітання рідних, кума, якісь кумедні питання лікаря – все не пам’ятаю, що там було, аж поки кум не приніс кухоль холоднючого пива! О так!

З цього моменту повертаюся до дійсності, ловлю момент щастя, починаю посміхатися. Я зробив це, добіг! Навіть не тренуючись. І – о диво – судома жодного разу не схопила! Та ще й фінішував четвертим! Перемістився під час бігу з останнього місця на перше після подіуму! ))

За це піднімаємо другий келих, і крокуємо на берег річки. Скільки разів під час бігу прокручував подумки цей солодкий момент, коли я пірнатиму у воду і пливтиму метрів двадцять-тридцять в прохолодній воді, охолоджуючи тіло після навантаження. Реальність була інакшою. Вода не прохолодна, а крижана! Навіть для тих, хто щойно пробіг марафон, і їм повинно бути все по барабану.Ні, тіло каже, що не все по барабану!

Проплив пару метрів, і скаженів: шкіру обпікає, очі на лобі. Певне, градусів п’ятнадцять. Вистрибуєш з води, і нарешті отримуєш розслабон і задоволення. Третій келих пива відновлює баланс рідини, і допомагає скоротати час в очікуванні інших спортсменів. Сонечко ласкаво пригріває, і ми ділимося спогадами:

- Ні, таки плавання не треба включати в змагання Козак Рейс! – мовить кум.

Я ліниво киваю головою. В таку холоднечу не поплаваєш!

- Та й байдарки були б зараз занадто!

- Еге ж бо! Вже й марафон був зайвим! – підтримую Андрія. )))

На подив, за якісь сорок хвилин добігли всі інші учасники. Хоча всі теж поблукали! Дякуючи розмітці і картам, які не надав організатор!

Передостаннім прибіг (так, саме прибіг!) найдосвідченіший – хлопчина сорок восьмого року народження! Оце так дідусь! І стрибнув двічі, і марафон добіг не останнім!

Легкий ланч в таверні, трохи пива та самбуки від організатора в дорогу – і ми мчимо в Київ.

Вихідні пройшли з користю і чудово! Десятий стрибок. Емоцій – море. Цікавий старт.

Comments: