Чекаєм на старт і - вперед!  Як же довго я вже не відчував цього відчуття зацікавленості та єднання…

Хоча….яке єднання з цивільними, Євген, ти серйозно? Авжеж ні, ніякого єднання не відчував. Ні, почну не з цього. А хто ще не образився може і далі почитати.

 Початок, середина і кінець статті будуть увесь час пов’язані з роздумами як написати так, щоб не ляпнути щось зайве, що може бути не таке  як в телемарафоні, і щоб тобі потім не зателефонували і не сказали «ти шо там йо…вся». Хоча за ту ж свободу слова і боремося, за свободу держави та демократію та вільне майбутнє. Мирне майбутнє. Щоб ніяке немите, обісране бидло навіть не думало і кроку ступити на цю святу землю, окроплену кров’ю побратимів, бо воно тут здохне.

Щось понесло. Періодично буває. Можете перемотувати.

Отже, в наш підрозділ прийшла заявка на участь військових нашої частини у трейлі “Gard Trail”, який буде проходити в Південноукраїнську. Перші думки - та невже, оце так, нарешті пригадується минуле, пов’язане з бігом та різними іншими активностями. Чому в «наш», бо одного з одноклубників - Андрія Васильченка (позивний Музика), вдалося нарешті перевести до свого підрозділу в тому році. А чому «пригадується минуле», бо яку Ви собі уявляєте стабільність та системність занять на війні, які були до війни? Ніяку.

Дистанція на яку маємо стартувати – 11 км.

Відбір.

Що буде, де буде і як, авжеж не озвучується до самого кінця. Це завжди пов’язане з заходами безпеки. Виходить нач. відділу фізичної культури і розповідає про відбір, який має бути сьогодні на стадіоні. Ніхто нікого не заставляє, всі мають бігти самі, без наказу. Хто не хоче, той не біжить. Біжать всі). Представники підрозділів нашої десантної частини. З нами приймає участь майор Ч, який суне як потужний швидкий локомотив. Ніколи не думав що військові так бігають. Виявляються бігають, але не всі. Його найкращий час на 10 км – 36 хвилин! Карл! 36 хвилин! Да ну нафіг, мій найкращий час  на піку форми перед війною був 39 з чимось.

Звісно він займає перше місце, друге хлопець з позивним Чарлі, третій  я, більш відомий з позивним Джон. Також час для проходження на подальші змагання показує і Андрій Васильченко.

В розумінні цивільних все просто. Шо тут такого, просто береш кросівки і біжиш. Але це взагалі не так. Рівень стресу, який впливає на тебе постійно зашкалює.

Та й люди різні в військових колективах. Хтось здивований зустріти однодумця (спортсмена), хтось навпаки намагається навʼязати піти іншим шляхом, бо здорова фізично та психічно людина не дуже потрібна, оскільки такою людиною важко командувати, важко маніпулювати і важко шантажувати.

Скажімо так, це практично неможливо. А тепер уявіть що ви знаходитесь в цьому соціумі четвертий рік. Уявили?….Ніфіга не уявили.

У вас немає тих друзів, з якими ви товаришували роками. У вас немає, за великим рахунком, свободи дій, немає поруч родини, дітей, дівчини і т.д.

Коли цивільна людина приходить додому, вона планує свій час, бачить рідні стіни, грається з дитиною, займається сексом з дружиною. А у тебе цього нема декілька років. Декілька років. Декілька років. Є тільки стрес, накази, звання, посади, обовʼязки та поранені і загиблі друзі. Який нафіг спорт та біг.

Виходить тобі самому треба перемагати себе, ворога, та внутрішнього ворога всередині системи.

Взагалі, якщо хоч трохи візуалізувати прірву між військовими та цивільними, то вона величезна, і не обманюйте самі себе. Багато цивільних не уявляють навіть які побутові умови на війні і як вони реалізовані і виглядають. Від елементарних потреб і до всього іншого.

Знову ж таки, де і як мешкає особовий склад, який знаходиться в районі виконання завдань я тут не напишу.

Але місце і час для спорту, про який звісно я пишу це невеличке оповідання, знайти можна. І військові, тепер Ви не обманюйте себе. Так, є багато завдань, задач, є багато стресу і відсутність повноцінного відпочинку і тд., і все це вже іде роками. Але якщо є бажання і командирська воля на те, то все можливо. В нашій частині це точно можливо.

Стадіони та посадки де не зайшов ворог є, як то кажуть в наявності. Хоча було і три іскандера по біговим доріжкам одного міста Д. Уявіть собі цинізм ворога – руйнувати бігові доріжки, бо «ктовамразрешилтакжить».

Які ще є моменти які впливають на спорт. Як сказав раніше, багато чого залежить від командирів. На початку війни  в попередньому підрозділі було таке що й забороняли взагалі бігати. І ця заборона не була пов’язана з загрозою обстрілу або замінованою територією. Просто командир вирішував зайвий раз погуляти/буханути/поспати/ і тд…, а тобі не можна залишати місце розташування, бо ти залишаєшся за старшого.

Де знаходив можливості я? Авжеж якісь посадки, якісь траси, коли ліс по обидві сторони замінований. І ти дивишся на дурного хаскі з ім’ям Ізюм, який побіг за зайцем і думаєш коли він підірветься.

 Якщо була можливість бігати короткі дистанції, то бігав в спорядженні. Якщо дуже коротка, то підходила і розбита дев’ятиповерхівка для бігу в спорядженні по сходах. Якщо кажуть що це впливає на суглоби, то, шановний, на війні ти і так можеш загинути в будь який момент.

Приблизно через тиждень обрані бігуни у визначений час були направлені на точку зустрічі. На машині їхати не захотів, бо їхати 600 км не відпочиваючи, то не те. До точки їду разом із медиком Богданом.

Але то був не вірний вибір. Той транспорт, на якому ми всі потім їхали через пів країни, це незрівнянний апогей «розвитку» сучасного автобусобудування. Ні сісти нормально, ні прилягти, ні зігнути ноги, ні розслабити спину, ні поспати, пилюка, постійна вібрація та запах соляри. Ті ще результати можна показати! Хоча радує що не на уралі, або камазі.

Нарешті ми приїхали. Випадаю з автобуса і кажу «йо…аний  пі….ц», позаду мене виходить Чарлі і каже таке саме, тільки з англійським акцентом.

Місце для старту не погане, але не зрозуміло чому його розписано як дивовижне. В місцевому бунгало, яке позиціонується як центр відпочинку, на час нашого приїзду нічого не працює і ніхто нічого не знає. Чекаємо і намагаємось хоч трохи поспати.

Десь годині о 10 починається двіж. Наш рекрутинговий центр виставляє намет агітації на службу. Демонструє наземний дрон та безпілотний. Наш військовий оркестр грає гучно та приємно.

Якісь представники електро та атомних станцій розставляють свої намети. Не знаю хто вони такі, бо де військові, а де ті атомні станції. Ба більше, чоловічий контингент до нашого намету майже не підходить. Як у пісні NordDivision(головний герой країни – свинопас Іван, його війна у просторі каналу Телеграм).

Тільки жінки та діти бавляться з наземним дроном, який зазвичай доставляє продукти, боєкомплект та вивозить поранених з поля бою. Та й зараз він відволікся на щось приємне, як і ми.

Для порівняння, на мою особисту думку, всі заходи Стаєр-Атлону були на порядок кращі за організацією та якістю проведення. У нас дуже турботливі волонтери, гаряча підтримка та атмосфера. Та й впевнений, за меншим бюджетом.

Але подяка організаторам все одно, просто я вимогливий і балуваний. Може вони приїдуть в Златопіль, та покажуть здоровий спортивний азарт.

Старт о 12:00. Спека неімовірна.

Побігли.

Одразу вирішив побігти вперед щоб не дихати пилюку. Майже одразу мене обігнав майор Ч і я намагався тримати його попереду. Зверху кружляє наш дрон і слідкує за нами, то треба бігти.

Випереджаємо тих, хто біжить 23 і чую: «Та то они на 10! Хай бегут!».

Як показали підсумкові протоколи, не дуже то й темп змагання був, знову ж таки, порівнюючи з результатами бігунів нашого клубу.

Починаються підйоми, спуски, темп збавляю. Починається возня. Аж тут вибігаємо на пагорб і я зрозумів чому казали про краєвиди.

Це неймовірно! Трава, скелі, річка. Дуже мальовничі місця! Але треба бігти поки є сили. Постійне каміння - велике, мале, змінюється густою травою, болотом та крутими підйомами. Добре що трейлове взуття дало можливість обходити суперників.

Окремий привіт розмітці траси. Пробігши половину дистанції в мене вже сумніви, чи правильно я біжу. Навіть більше, чую такі ж питання у інших. Ну нічого, біжимо. Підкорюємо величезний пагорб і спускаємось донизу, та треба знайти якусь мітку. Серед цієї невеличкої групи біжу перший. Я звертаю не в тому напрямку, бачу як з пагорба позаду мене чоловік 10-12 спускаються і біжать в іншому напрямку - та ну блін! По ітогу я їх так і не наздогнав, але намагався.

Годинник показує майже кінець траси, починаю прискорюватись, когось випереджаю, хтось мене, але кінця не видно. Одне болото, спека: ""а де ж вже той фіниш? Невже знову заблукав?"

І тут різкий підйом і поворот майже на фініш, якого не було видно через пагорб. Це мінус незнайомих трас.

Вибігаю на фініш, прискорююсь, отримую прапор частини та фінішую. 12-й з 120.

Фініш важкий, сил майже немає. Серед ДШВ пробіг перший, звісно програючи цивільним. Але  я не бачив майора Ч, він мав взагалі перемогти. Після його фінішу догадки підтверджуються, нажаль він блуканув зайвих майже 2 км.. Але наші перемоги важливіші все ж не на змаганнях, а - на полі бою.

Помітив що вікова категорія 35-50 сама потужна була на фініші. Чи то молодь забила на спорт, чи то дійсно потужний період розвитку спорту в країні був.

Дали води, талон на плов з салатом, медальку, печиво, колу. Помився в прохолодній річці і можна відпочити.

Подивитися на дівчат, які засмагають. Бо нам знову ввечері повертатися в район бойових дій, а цивільним гуляти та веселитися. Що вони успішно і робили.

Був і сюрприз. Один із нас заявився на 23 км на спор та здолав дистанцію. Та більш того, зайняв друге місце в віковій категорії.

Дякувати організаторам, зібрали 82 000 грн., як були передані на нашу частину. Приємна несподіванка.

Для тих, хто бажає боронити від ворога українські степи, річки, гори саме в нашій 25 окремій повітрянодесантній Січеславській бригаді, або хто хоче саме до мого підрозділу бригади – welcome!

Через знайомих мої контакти знайти не важко. В соцмережах буваю дуже рідко, бо дивитися зайвий раз на яскраві фото відпочинку цивільних, поки ми на війні – огидно.

Накидав всього потрошку. Як кажуть, про війну я можу мовчати годинами.

Хто дочитав, може встати та помовчати хвилину за загиблих побратимів. Честь маю!

Comments: